Володимир Владко - Твори в п'яти томах. Том V

Відповіддю, єдиною відповіддю йому було легке шипіння генератора та своєрідне, як од лейденської банки, потріскування фіолетових іскор. Немов щось згадавши, Олд-Бой помчав до вимірювальних приладів. Тремтячими пальцями записав показники, зробив підрахунки — і зблід. Виходило щось неймовірне. Виходило, що… ні, треба перевірити ще раз!

Проте й дальша перевірка привела до тих самих наслідків. Генератор цілком справно, як і слід було чекати, модулював коливання інфразвуку й стійко працював на ультракороткій хвилі — але якій саме, ось у чому річ?.. Такій мікрохвилі, якої Олд-Бой навіть і не сподівався! Він не вірив своїм очам, але — вимірювальні прилади твердо свідчили: генератор випромінював хвилі довжиною в міліметри!.. Це було просто неймовірно для аматорської практики — адже Олд-Бой чудово розумів, що його установка справді була чисто аматорська, зроблена з погляду справжньої радіотехніки “на чесному слові”.

Міліметри! А контур настроювання, його конденсатор ще й не виведено до кінця, було поставлено, як і належало під час перших випробувань, лише насередині. Отже….

Непевним рухом Олд-Бой трохи повернув ручку конденсатора. І відразу тон шипіння й тріску змінився. Він став нижчий. Олд-Бой знов підрахував показники приладів. Тепер генератор випромінював хвилі довжиною п’ять сантиметрів.

— Неймовірно, — шепотів Олд-Бой, — щоб генератор уже з перших проб так легко змінював частоту на цих мікрохвилях!..

Олд-Бой повернув ручку конденсатора настроювання в інший бік. Шипіння й потріскування знову змінило тон, тепер вони стали вищі. Прилади відзначали зміну довжини хвилі до одного сантиметра… п’ять міліметрів… трьох… і нарешті, коли ручку конденсатора було повернуто до краю, — до одного міліметра. Один міліметр!..

“Але при такій велетенській частоті хвилі мають цілком віддзеркалюватися від мого металевого рефлектора — анода, — подумав Олд-Бой. — Перевіримо!”

Так, прилади показували, що за рефлектором хвиль немає, що вони концентруються там, куди їх віддзеркалював рефлектор. Хвилі йшли саме в тому напрямі, який наче вказували фіолетові іскри, що відривалися з мідної півдуги контурного витка, виблискували й потім танули в повітрі.

Все це треба як слід з’ясувати, обміркувати, гарячково думав Олд-Бой, поставити добру звукоізоляцію на інфрасирені, бо страшенно заважає вібрація, яку я відчуваю і м’язами, і шлунком, і ніби кожною кісточкою, варто тільки ступити крок до сирени. Вона беззвучна, як на мої вуха, але яка ж то сила, цей інфразвук! Ні, краще поки що триматися подалі від сирени, вирішив Олд-Бой. Добре, що тут немає товаришів, бо ж вони просто злякалися б, особливо Люка і Сашко, які ще не знають про інфразвук…

Здалека на вулиці почувся шум автомобіля, що в цей передранковий час їхав неспішно, повільно чмихаючи й кашляючи старим мотором. Олд-Бой стрепенувся: нараз у нього виникла божевільна думка, скоріше властива пустотливій дитині, а не серйозному дослідникові. Власне, то була навіть не думка, а непоборне бажання, яке він навіть не обмірковував, а просто піддався йому, ані на мить не думаючи про наслідки.

Він швидко посунув стіл з генератором ближче до вікна, підійшов ззаду до генератора і спробував точно розрахувати, на яке місце вулиці впадуть віддзеркалювані від рефлектора коливання. Виходило, зважаючи на напрям фіолетових іскор, що це буде точно посередині проїжджої частини. Олд-Бой, хитро посміхаючись, відрегулював головну лампу генератора, трохи нахилив її. Так, усе гаразд. Тримаючи в руках ручку настроювання, він чекав.

Тим часом гуркіт автомобіля дужчав. Користуючись з того, що в лабораторії була напівтемрява, Олд-Бой визирнув з вікна й глянув туди, звідки під’їжджав грузовик. Ану, спробуймо!

Грузовик, навантажений якимись ящиками, був уже недалеко. Поруч з шофером сидів ще хтось. Автомобіль їхав повільно якраз серединою вулиці.

Секунди тяглися для Олд-Боя наче хвилини. Але ось грузовик доїхав до того місця, де, за підрахунками схвильованого експериментатора, концентрувалися мікрохвилі його генератора. І тієї ж миті машина спинилася. У Олд-Боя похололо серце, він чув, як вилаявся шофер, сказавши Щось про нестачу бензину, як він вискочив з кабіни й підійшов до мотора.

— Ей, що це? — пролунав дуже чіткий в передранковій тиші голос здивованого шофера. — Чого це мене трусить? Ти що, Данило, на стартер натиснув, чи що? Ану, не жартуй!..

Даремно робітник, що сидів у кабіні, виправдовувався, що він і не думав жартувати. Шофер ще дужче лаявся, бо тільки-но торкався металевого капота, як його починало трусити наче від електричного струму.