Анатолий Григоренко - Запізнілий цвіт валінурії

Із срібного дзьоба птиці посипалися веселі дзвіночки, а з розкутого серця співом вирвалося звільнене світло.

— Жар-птиця! — мовила тихо Ілонка.

— Жар-птиця! — в тон їй повторив Дельф. — Блакитні і жовті очиці квітів… ягоди… коштовні камінці… пташине пір’я… жуки-світлячки… і ще хтозна-що… Миродіт правий. Все підпорядковується ритму. Так, Ілонко, дозрівають квіти. І, можливо, саме в цьому велика розгадка фізіології емоцій. В природі завжди існують чудові співзвуччя, а отже, — і закономірність прекрасного. Її варто тільки знайти.

— Як і щастя? — запитала вона.

— Як і щастя. Але цікаво: хто і коли написав цю музику?

Ілонка замислилася.

— Її написав не відомий нам композитор… — і додала, долаючи спазму сліз, що підступила до горла, — у далекому двадцятому сторіччі.

— Жар-птиця. Символ безцінної, недосяжної краси. Сидить вона у кришталевій клітці, очі горять, мов діаманти, а літаючи на волі, любить клювати золоті яблука. Опівночі прилітає вона в райський сад, освітлює його спалахом свого серця, неначе запалює тисячі сонць. Одна пір’їнка з її крила здатна замінити найсильніше джерело світла, і тому коштовність такої пір’їнки варта цілого царства. А самій птиці і ціни не скласти. Бо вона — чудова. А ще жар-птиця завжди приносить щастя. Так стверджують старовинні легенди…

Ілонка подивилася на Дельфа і, ніяковіючи, витерла дві великі сльозинки, що, увібравши в себе строкату розмаїтість світу, бігли по її зблідлих щоках.

Шатров загорнув журнал. Підвівся з-за столу, замислений, пройшовся по кімнаті, зупинився перед вікном, вдивляючись у темну шибку. Внизу деінде світилися вікна будинків, але вогнів було обмаль — стояла глибока ніч, місто принишкло, заснуло.

Справді, не простих проблем торкаються автори у своєму творі. Лише на перший погляд здається, що це так собі невразлива казочка. А якщо копнутися глибше… Згадав Однорічка, його експеримент, проведений у бібліотеці з тим газетним повідомленням. До чого це все? Хлоп’яцтво! Якийсь самогубця — комерційний радник Хорхе, кінозірка Аста Пауліна; потім герої повісті, люди з прийдешнього — Гарт, Дельф, Ілонка, Вілена, Рос, Гуджараті, кумедний робот Тік; а поруч зовсім реальні, вихоплені з повсякденного життя люди — Терен, Олександр Іванович, Ірина, Таня…

Якщо йти за Однорічком і почати переказувати прочитане, як те він зробив з тим газетним повідомленням, проаналізувати ситуації, на свій розсуд витлумачити вчинки героїв, заодно домислюючи, що спонукало їх діяти саме так, а не інакше, можна нафантазувати казна-що. Але навіщо? Яка з того користь? Автори і без того продумали все, не порушивши основного — законів людського мислення, внутрішню логіку розвитку подій. Решта — чистісінька вигадка, фантазія. Хоч стоїть вона, безперечно, на реальній основі.

Шатров подумав про те, що здатність людини фантазувати підводить її до бачення зовсім іншого, дещо відмінного від звичного світу, але такого, який за певних умов міг би існувати дійсно. Так народжується новий вид мислення, який творить свій світ — світ поезії, вигадки, казки… Але ж і той світ ще ніхто не міг створити поза досвідом людства, ще ніхто не вигадав того, чого не існує в реальному житті. Виявляється, людське мислення обмежене певними рамками і найбуйніша уява може компонувати будь-що тільки з тих деталей, які існують у дійності, у реальному навколишньому світі.

Саме цією здатністю і скористалися автори повісті; і сліпо повірити в те, що все це, як вони стверджують, сталося з ними, було б чистісіньким абсурдом, розрахованим хіба що на простачків, подібних до Однорічка та Ніни.

Просто автори вигадали цікавий сюжет, наповнили його змістом, животрепетними проблемами, цілком реальними деталями і ситуаціями, за винятком хіба що переселення трьох своїх героїв у майбутнє. Зрештою, про можливості анабіозу нині точиться безліч розмов, висувається безліч різних гіпотез, що дедалі більше й більше опираються на наукове підґрунтя. А щоб надати цій історії якоїсь достовірності, вигадали, що їм самим довелося побувати у майбутньому, побачити його на власні очі. Ідея створення машини часу теж не нова, вона захопила людину вже давно, і цілком природно, що автори вважають за можливе її реалізацію в майбутньому. Адже ж з’явився і увійшов у наше життя, наприклад, підводний човен, “сконструйований” спершу фантазією Жюля Берна. Таких прикладів безліч.

Ото і все. Чогось незвичайного, інтригуючого, такого, за що можна було б ухопитися, аби використати згодом у своїй футурологічній практиці, як те за допомогою якогось невизначеного чуття усвідомив Однорічко, Шатров не бачив. Що ж… у Станіслава надто бурхлива фантазія, отож і привиджується йому в кожній вигадці казна-що.