Анатолий Григоренко - Запізнілий цвіт валінурії

Над озером знову запанувала насторожена тиша.

Дельф торкнувся гілки, і вона зашуміла. Важкі краплі роси, немов намисто, запорощали в траву. Легка тінь затремтіла на стежині. Відтак гілка впокоїлася. Дельф обережно відхилив її, пропускаючи перед себе Ілонку. Коли дівчина проходила повз нього, він не втримався і обняв її. Їхні погляди зустрілися. Похитуючись зеленим гіллям, в Ілончиних очах оживав викупаний зливою ліс. Мов пелюстки квітки, розтулилися і затремтіли вуста. Дельф потягнувся до них.

— Не треба, любий. Тільки не зараз, — Ілонка відвела його руку і пройшла вперед. Хлопець відпустив гілку. Вона стрепенулася і патлатою лапою замахала вслід.

Що було в її незбагненному жесті? Докір? Осуд? Образа? Чи, може, доброзичливе побажання? Не знав.

Ішли понад лісом, окраєм квіткового поля, яке буйнувало барвистою піною осінніх квітів. Були щасливі і сумні, сильні і слабкі водночас, як і всі люди, що будь-коли жили на Землі. І той, третій, незримо йшов поруч.

— Колись, дуже давно, на світі жила дівчина, і я схожа на неї. Так говорив він, розумієш?

— Розумію. І тому він покохав тебе?

— Мабуть.

— Дивно. Довгий золотий ланцюжок днів і ночей, зв’язок часів — і непереборне прагнення людини до щастя.

— Якою була вона, ота далека дівчина? Можливо, чимось я успадковую, повторюю її?

— Можливо.

— Можливо, вона була доброю і лагідною, трохи сумною і замріяною, і все те — печаль і ніжність, доброту і замрію — якоюсь мірою подарувала мені?

— На день народження? — спробував жартувати Дельф.

— У день народження, — виправила Ілонка. — І цю любов до всього живого, мабуть, теж… Але що це? Чуєш?

— Чую.

Вона торкнулася його руки і зупинилася.

— Музика… — ледь ворухнулися губи. — Чуєш музику?

— Авжеж.

— Над полем, густо вкритим синіми, червоними, жовтими квітами, у спокійному непорусі вистиглого сонячного дня ніжними сплесками народжувалися і гасли веселкові мотиви.

Оркестр розташувався просто неба, посеред поля, наче вітрильник, погойдуючись на розмаїтих хвилях квітів. Із них, мовбито із степового марева, виринали білі фігури оркестрантів і диригента, що натхненно розмахував своєю магічною паличкою.

— Яке видовище! — захоплено мовила Ілонка.

Дельф промовчав. Обережно, аби не відлякати її замрії, він обняв дівчину за плече, і вони зупинилися, споглядаючи незвичайну картину.

Маленькі дерев’яні ящички — скрипки і віолончелі, — розхитували впокійливу тишу погідного дня, виблискували проти сонця альти і валторни, глухо і натужно бухкала жовта шкіра барабанів. Музика то дужчала і поспішала, то уповільнювалася і слабла, зрідка в ній чулися ноти невимовного суму або, навпаки, бриніли сплески радості. Вона перемішувалася з гіркуватим ароматом польового повітря і навіювала незрозумілі, але хвилюючі почуття. Її тужаві, нагріті сонячним промінням виграви пливли на незримих крилах, перехлюпувалися через цупке перевесло виднокола, яким підперезався степ, плюскотіли над ним умиротвореним спокоєм. А внизу, прислухаючись до ритму, оживали квіти, тяглися до сонця, зорили на нього наївно-здивованими оченятами. Милозвучні упорядковані ритми перемішувалися з чистим відволоженим повітрям, і здавалося, що ним значно легше, приємніше і вільніше дихати. Дельф випростав груди і на повні легені вдихнув цього цілющого повітря.

Ілонка слухала, затамувавши подих. Її уява малювала якісь фантастичні картини, бачені хіба що в снах.

…На прозорому незайманому тлі тремолюючих альтів, що, ніби іскри, пронизували таємничу завісу пітьми якоїсь казкової країни, ширяє крізь ніч золотокрила птиця, яка народилася з мерехтливої завії вогню і вітру. В польоті птиця губить із крила золоту пір’їнку, і вона, палаючи, плавко опускається на землю в грізну зачаклованість Кощієвого царства. А там на неї чекає прекрасна дівчина-полонянка. Вона, мов чарівна фея, простягає вгору руки, підхоплює пір’їнку і піднімає її високо над головою. І враз яскраве світло розпанахує застояний морок, заливає русяве волосся феї, і райський сад із золотими яблунями, і золоті яблука, і граціозних полонянок, що, побравшись за руки, кружляють, немов балерини, у спокійному тужливому танку. І вже гудуть і розриваються залізні грати, і шурхотять накрохмалені плаття, святково, тендітно дріботять наложниці, струмиться, пульсує, переливається від дерева до дерева їхній незвичайний танок — і все далі і далі відпливає від таємного царства злого Кощія. А пір’їнка розгоряється все яскравіше, освітлюючи їм дорогу. Чарівна фея, дівчина-полонянка, дедалі вище піднімає її над головою і, озираючись на темні злі сили, що причаїлися десь там, на кордоні світла і пітьми, швидко біжить, аби наздогнати своїх подруг. І вже тоді, як чорне царство неволі залишається десь далеко-далеко позаду, там, у страшній країні чаклунського впливу, надривно і глухо, мов стогін минулого лиха, гупнув і змовк барабан. А дзвінкоголоса флейта пройнялася тривожним квилінням.