Анатолий Григоренко - Запізнілий цвіт валінурії

Спазма задухи підступила йому до горла. Він розстебнув комір і схопився на ноги: “Швидше на повітря, до сонця, в ліс!”

Хутко піднявся наверх і зачинив за собою ляду. Спотикаючись, вибіг із підземного коридора.

Над лісом збиралися вечірні сутінки. Блакитнувато-прохолодне повітря огортало землю. У присохлій траві вечорову пісню зачинали цвіркуни. Помалу, не шукаючи стежки, Євген побрів по галявині. Поминув табір археологів і вийшов до озера. Солодко засинаючи в обрамленні зелених заростів очерету і прибережних верб, воно стояло перед ним, наче блюдце, наповнене чистим сріблом води. Було тихим, безвітряним. Він довго сидів на березі, спостерігаючи, як на глибокому дні засвічуються перші зорі. Тиша і спокій, що чатували над озером, поступово вливалися в нього, і.йому здалося, що десь усередині, під самим серцем, утворюються таке саме чисте і спокійне озеро. Він пішов берегом. Саме ось тут, на цій кладці сиділи вони з Ілонкою, спостерігаючи незвичайне весілля валінурій. Саме тут вона розповідала йому про недоступну нікому любов цих непоказних квітів. Тепер їх уже немає. Мабуть, закінчилася їхня весільна учта.

Мов сновида, обійшов озеро, замкнувши якесь магічне, відоме тільки йому коло. Шукав дивних водяних квіток, здатних на самопожертву в ім’я нового життя. Але так і не знайшов їх. Вони вже давно спокійно відпочивали під водою, очікуючи наступного літа для своїх, безрозсудних любощів. Євген зупинився на піщаній косі. Валінурія. Маленька, непримітна квіточка. Яка сила рухає її невтримним потягом до життя, що окупається тільки самопожертвою? Валінурія. Хто назвав її так? Що означає це ім’я? Ним можна називати людей. Маленьких дівчаток. Ва-лі-ну-рія. Квітка… Ілонка… Щось є спільне в звучанні цих слів. Ілонка… Ілонка… Недосяжна його валінурія. Не судилося йому дотягтися до неї. Мабуть, своїм корінням він міцно загруз у далекій минувшині і, подібно недорозвиненому стеблу валінурії, не встиг дотягтися до сонячної поверхні життя. Залишалося одне: швидше перервати стебло, відірватися від кореня, спливти на поверхню, щоб там, прибитому хвилею до тихої заводі, навіки заснути, поступившись місцем іншим, розвинутішим квіткам.

Повагом, ніби перед сном, Євген почав роздягатися. Акуратно склав на пісок одіж і зайшов у озеро. Лоскотливо пестячи тіло, ласкою і теплом зустріла його вода. Рівними ударами пульсувало серце. Він прислухався. У вечоровій тиші, ритмічно карбуючи секунди, плинув час. Тут-тук-тук!.. Секунда за секундою… Секунда за секундою. Плинув, наближаючи майбутнє. Яким воно буде? Радісним і світлим, чи покритим млою невідомості? Чим виміряти його? Де знайти такий годинник? Багато мудрих механізмів придумало людство, але такого годинника поки що немає. Часу не можна виміряти, не можна помацати пальцями. Він набирає реальної зримості тільки в діях людей і відраховується чисто умовно. І стає якось ніяково, коли замислюєшся над тим, що все життя — радість і смуток, добро і зло, вся суєта перебування на цьому дивному світі — вимірюється якимись секундами, хвилинами, годинами, вимірюється такими ще недосконалими механізмами. Вимірюється нерівними проміжками простору в залежності від величини циферблата, по якому бігають стрілки. Людина проходить один шлях, стрілки — інший. Різні шляхи, різні проміжки долі, і тільки він, час, спільний для всього. Для стрілок, для людей і для сонця…

Тук!.. Тук!.. Тук!.. — Відлічує секунди годинник на Євгеновій руці. Він зняв його, вийшов з води і поклав на білу стрічку піщаної коси. Потім помаленьку, аби не порушити епічної тиші, крадучись, ніби злочинець, пішов у воду, залишаючи за собою разочок дрібних бульбашок, що піднімалися з дна. Вода приязно розступилася перед ним, приймаючи тіло в чисте незаймане лоно. І вже потім, коли голова сховалася під поверхнею, на ній, наче німби, запульсували правильні кола і, збільшуючись до неосяжності, згасли на глянцеві зоряної палітри. Там, де був їхній уявний центр, через якийсь час, порушивши спокій озера, виринула непоказна маленька квіточка. То запізнілий цвіт валінурії, так необачно відірвавшись від стебла, сплив на поверхню шукати свою вередливу подругу. Він не знав, що вона вже кілька днів тому сховалася у товщу води, аби там виколисати плід нового життя.

Легенький вітерець підхопив нерозважну квітку і поніс її до берега, туди, де на піщаній косі невтомний годинник відраховував секунди і дбайливо складав їх у незриму скриньку вічності.