Дмитрий Глушенок - Полювання на мустангів

Подорожній сидів у затінку під пальмою, притулившись спиною до високого стовбура. Він довго креслив бамбуковою палицею півкола на сухій землі — відпочивав і розважався, а потім став прислухатися до розмови, що чулася з-за близької огорожі. Голоси дужчали, схоже, там розгорялася суперечка. Подорожній спроквола підвівся, накинув на палицю сплетені із міцної трави три невеликі торбинки й пішов туди, де наростав гамір. Суперечку вели троє — батько і двоє синів. Поява стороннього була несподіваною. Галас обірвався, як тільки чоловік шанобливо мовив найввічливіше вітання в Декані. Затим він попросив напитися, і батько звернувся до меншого сина:

— Чанда, наш гість хоче втамувати спрагу. Набери води і вгамуйся сам. Ашмака має досить гарних дівчат. А дочка вчорашніх ворогів не принесе щастя нашому роду.

Старий наблизився до подорожнього:

— Ти, бачу, не з тутешніх. Якщо стомився, заходь, спочинеш. Будеш гостем. Зготуємо їжу й нагодуємо. Хвала Вишну, багато рису вродило. Ну що зупинився? Старий Валлі Уллах справді дуже сердитий сьогодні, але гостей він завжди радо приймає. Сонце обігріває всю землю, але найдорожче — людське тепло.

— Я ціную доброту твою, Валлі Уллах, — схилився в поклоні незнайомець. — Хай буде злагода в твоїй сім’ї, і серце твоє хай буде щедрим і ласкавим для дітей твоїх, для всіх і кожного.

— Серце моє, пришельцю, витримує біль великий. Чанда, син мій нерозумний, хоче накликати горе на себе і на всю родину.

Чанда приніс кухоль з водою, чемно подав гостеві. Батькові слова соромили його, і він ладен був зникнути геть, не слухати, як Валлі Уллах доводитиме гостеві синову невдячність і неслухняність.

— Чим засмутив і викликав гнів син твій, добрий Валлі Уллах? — надпивши з кухля, запитав незнайомець.

— Я поділюся з тобою горем своїм, співчутливий госте, — мовив Уллах. — Але спочатку ти мусиш сказати, звідки родом — з Декана, з Гупти?

— Гаразд, допитливий Валлі Уллах. Ти хочеш знати, кого приймаєш у себе. Я пройшов немало доріг. І зустрічав багато людей. Добрих і злих, нікчемних і мудрих. Я мандрую по світу так довго, що став забувати своє ім’я. І рід мій залишився далеко за горами, ріками й морями. Гупта і Декан — невідомі мені краї. Я пройду тут, як проходив досі по інших державах, і залишаться зі мною хіба що спогади про зустрічі з людьми, та й то не з усіма: багато схожого повторюється в путі, і не до всього з’являється пристрасть, а без пристрасті мовчить серце і розум. Стираються, припадають пилом, змиваються дощами мої сліди на дорогах і бездоріжжі, зникає з пам’яті бачене і почуте. Та кріпить силу і волю мою жадоба пізнання людей та світу.

— О життєлюбний мандрівнику! Розмова з тобою знімає тягар з душі. Яким би довгим не був твій шлях, не поспішай, побудь у нашій родині. Ти, бачу, належиш до мудрих людей, і слово твоє я цінуватиму, і поради в тебе проситиму. Тільки як звертатися мушу?

— Честь мені виявляєш велику, довірливий Валлі Уллах. Та не зловживатиму я ні довір’ям, ні гостинністю твоєю, але слухатиму тебе охоче, аби гнів не туманив твоїх очей, аби серце зазнало спокою. Називай мене… Ранадів.

— Чандо, Брахмо! Йдіть збирати джгут без мене. Я побесідую з Ранадівом. Стривайте, покличте сюди сестру Лейлі. Чи не заснула, бува, біля річки?

Лейлі наполохано підбігла до батька, соромливо привіталася з незнайомцем.

— У нас сьогодні гість, — сказав Валлі Уллах. — Потурбуйся про обід.

Дівчина кивнула головою і швидко сховалася за дверима хижі.

— Росте без матері, — сумно мовив Валлі Уллах. — Важко їй. Чанда хоче одружитися, каже, що сестрі тоді буде легше. Хай би одружувався. Тільки зрадив хлопцеві глузд. Затявся зганьбити честь сім’ї і жителів Аш мака. Розсуди, Ранадіве. Він покохав дівчину з сім’ї, ще приїхала до нас з Паталіпутри — столиці наших ворогів

— Колишніх ворогів, — усміхнувшись, сказав Ранадів

— Авжеж, — погодився Уллах. — Але чи може вчорашній ворог сьогодні стати другом? Чи можу я приймати в себе, цілувати, сидіти поруч, жити разом з убивцями мого батька й брата? Ні, Ранадіве. Навіть на тілі залишаються сліди від ран, а в серці рани не заживають, кривавляться, печуть боляче, нестерпно. Любов до чужої дівчини засліпила Чанду.

— Розсудливий Валлі Уллах! А чи не засліплює й тебе давня ненависть до жителів Гупти? Ти не лікуєш, а ятриш свої рани. Ти мав би радіти мирові й любові, що єднає людей. Війни звеличують переможців ціною крові і горя інших, любов же звеличує всіх, приносить не сльози, а радість.