Михаил Ларин - Формула щастя

— Швидше… Двері… — Теда тіпало, мов у лихоманці.

— Послухай, — я підхопився з крісла і зачинив двері на внутрішній замок. — Може, тобі все це здалося?

— Зда-ло-ся? — Тед рвучко закотив рукав і показав мені дві рвані рани в себе на руці. Щоправда, крові не було, а рани буквально на очах затягувалися рожевою шкірою.

— Болить? Сильно? — поцікавився я.

— Н-ні. Вже ні. Т-тільки по-поколює… — затинаючись, сказав Тед, з подивом роздивляючись свою руку, на якій від недавніх ран практично не лишилось і сліду. — Але б-біль б-був страшенний.

— А раніше в тебе що з цією рукою було? — поцікавився я. — Може, хтось так лікував її?

— Нічого собі лікування, — знову неспішно мовив Тед, легко згинаючи й розгинаючи пальці. — А взагалі-то, було. І переломи, і травми… Два пальці майже не рухались…

— А зараз? — перебив я, піднявши на нього очі. — Гм, згинаються.

— От бачиш, лікували…

— Гори воно вогнем таке лікування. Як терпіти такий біль, краще з болячками ходити.

— А які вони з себе, ті, що за тобою гналися? — запитав я в Теда, який повільно підвівся з дивана, взяв сифон і знову важко сів.

— Які? — усміхнувся Тед. — У тім-то й річ, що вони нічим не відрізняються від звичайних людей. Хіба що дуже вродливі. їх було п’ятеро — чотири юнаки і одна дівчина. Вона, до речі, видалась мені прекраснішою від Нефертіті. Віриш?

— Чому ні, звичайно, — переконливо промовив я. Мені самому закортіло побачити і цих незнайомців-красенів, що вилікували Тедову руку, і ту, котра прекрасніша за Нефертіті…

Станцію кидало, мов шкаралупу волоського горіха. Від чергового кидка я ледве не випав з крісла. Тед лежав на підлозі, незручно підігнувши під себе здорову руку, і мені на мить здалося, що він… помер. Якби не його нерівне дихання, я б вирішив, що Тед і справді покійник.

Що робилось із станцією, я не знав. Та якби й знав, навряд чи міг би чимось зарадити. Ледве підтягнувши напівпритомного Теда до дивана, я абияк кинув хлопця на поролонові подушки, і, закріпивши на його широких плечах паски безпеки, навкарачки підповз до дверей, і визирнув надвір.

Багатотонна станція, напхана не однією сотнею приладів, котилась, немов колобок, підскакуючи на ямах і рівчаках, туди, де заходило сонце. її легко штовхав уперед величезний шестиногий жук, спина якого відливала мертвизною металу.

Я оторопів. Куди ж він суне нас?

Зрозуміло, відповіді на своє запитання я не отримав.

Жук, не поспішаючи, ритмічно переставляв свої товстелезні механічні лапи-маніпулятори, які майже на півметра вгрузали у м’який ґрунт. Позаду станції лишалася зрита чорна смуга землі, і мені жаль було витоптаних, понівечених і взагалі вирваних з корінням ромашок, які трохи далі так само привітно, заклично махали своїми ніжними жовто-білими головками.

Рух нашої станції, який розпочався кілька годин тому, нарешті припинився, і вона, наче сліпий, що спіткнувся об несподівану перепону, зупинилась. Механічне чудовисько оббігло її, випустивши нарешті зі своїх чіпких лапищ, і зникло в овальній ніші, яку невідомо хто вирубав у скелі.

Я хотів був привести до тями Теда, коли раптом почув, як хтось тихенько пошкрябав у двері станції, що були тепер наді мною. Минула хвилина, і двері, оббиті зсередини свинцевими пластинами і знадвору жаростійким металом, відчинилися легко й тихо, неначе до цього не були зачинені на внутрішній замок. Хтось нагорі, мабуть, маючи неабияку силу, відігнув засув і відчинив багатопудові двері.

Я з острахом визирнув у прямокутний просвіт, але в ньому було видно тільки білі пухнасті хмари, що пливли небом.

Зіскочивши з крісла, я підбіг до Теда, який тепер уже мирно сопів на дивані. Ледве розбудивши його, я мовчки показав на двері.

— Ну? — сонно спитав він.

— Вони їх відчинили…

— Ото й тільки? — Він солодко позіхнув і потягнувся. — А я гадав… — Тед заплющив очі і знову ліг. — Дай людині хоч раз виспатись. — Та не встигла його голова торкнутись зім’ятої подушки, як він рвучко підхопився. — Що скоїлось, Нік?

— Не знаю. Нашу станцію кілька годин котив кудись механічний скарабей.

— Який ще скарабей? — Тед підняв на мене стривожені очі.

— Думаєш, я знаю? — стенувши плечима, стиха мовив я.

Тед, мовчки кусаючи верхню губу, переводив погляд то на відчинені двері, то на мене. Так тривало хвилини три-чотири. Потім Тед, схрестивши руки на грудях, підійшов ближче до дверей, подивився на мене і вперше усміхнувся.

— Ну що ж, коли нам відчинили, то треба з’явитись на світ божий, — розсудливо мовив він. — Тільки незручно. Доведеться драбинку робити. І тоді…