Михаил Ларин - Формула щастя

Скільки часу минуло, поки ми прийшли до тями, не знаю. Але не менше півдоби — у відчинені двері з острахом зазирав сонячний зайчик, намагаючись пробратись до кухонного столика, та тягнулись до сонця своїми головками красуні-ромашки. Був ранок наступного дня.

Відтоді, як наш новий шеф опинився на Супутнику, минуло трохи більше двадцяти років. А вперше я зустрівся з його пронизливими очицями ще зовсім малим хлопчиськом.

Шеф тоді з’явився в аудиторії несподівано. Не звертаючи ніякої уваги на вчителя, що виструнчився перед ним, дідуган пройшов до нашої парти, тицьнув товстим пальцем у мене і мого товариша й прохрипів:

— Вони підуть зі мною.

Вчитель кивнув лисою головою і миттю підскочив до нас:

— Збирайтеся! Швидко! Книжки й зошити візьмете потім.

— Вони їм будуть непотрібні, — знову прохрипів старий і, обвівши поглядом клас, показав ще на одного учня: — І цей.

Раніше ми знали тільки дві дороги — від інтернату, де навчалися, до невеличкого джерельця, яке впадало в басейн, і до їдальні. Далі ми не могли ступити ані кроку — за нами пильно стежили викладач і його помічник — робот. Тепер же ми, проминувши джерельце та басейн, боязко озираючись навсібіч, звивистим напівтемним коридором дріботіли за старим, котрий, здавалося, навіть не помічав нас.

Нарешті він зупинився, прочинив масивні двері, з яких хлюпнуло в очі яскраве світло, і звернувся до нас

— Все. Прийшли. Віднині ви будете експериментаторами.

Останнє речення ми, ясна річ, не зрозуміли, бо не знали, що означає бути експериментаторами. Та й де дитині, яка тільки-но навчилася читати і так-сяк писати, знати про такі речі.

Мов каченята за качкою, ми ввійшли слідом за старшим у велику світлу кімнату, до дверей якої відразу ж підбіг опецькуватий чоловік з рудою бородою. Він, як і наш учитель сер Річард, виструнчився перед старим

— Вони будуть експериментаторами, — різко кинув дідуган і, навіть не глянувши на нас, вийшов з кімнати

Бородань, полегшено зітхнувши, усміхнувся, підійшов ближче й поплескав мене по щоці.

— Давайте познайомимось, дітки, — приязно сказав він, і ми, напевно, підсвідомо зразу відчули, що в цього рудого бороданя по-батьківському щире, добре серце. — Мене звати сер Кліффорд. А вас як? Ну ось, наприклад, тебе? — Бородань обняв мого товариша.

— Двісті дванадцятий, — завчено випалив Джів.

Сер Кліффорд нічого не сказав, але я угледів, як теплі карі очі його враз посуворішали.

— Ім’я у тебе є?

— Так точно. Двісті дванадцятий, — знову відрапортував Джів, навіть не кліпнувши оком.

— А мама як називала?

— У мене мами не було, — відповів Джів, стукнувши підборами маленьких черевиків.

Сер Кліффорд зітхнув і звернувся до мене:

— Ти теж не знаєш, як тебе звати?

— Стів, — затинаючись, відповів я.

— Ну от і чудово, — подобрішав сер Кліффорд і, провівши рукою по своїй рудій бороді, ніби знімаючи з неї павутиння, притиснув мою голову до картатої сорочки, яка щільно облягала його кругле черевце. — Таки ще не забув!

Через годину ми, перебиваючи один одного, вже весело розповідали серу Кліффорду про себе, про свої радощі, жалі й печалі.

Сер Кліффорд став для нас не тільки вчителем, з яким можна було поділитися найпотаємнішим. Він став для нас і другим батьком.

Однак тривало це недовго. Скоро його забрали від пас і посадили за грати. Про це ми дізнались лише через чотирнадцять років, коли нас посвятили в експериментатори. Тоді ми узнали і ще про одне. Виявляється, Кура — нашого шефа, вислали із Землі за злочини, які він вчинив на нашій рідній планеті: створив смертельно небезпечний для всього живого вірус і збирався використати його. Людство було на грані катастрофи. Зовсім випадково про це довідались науковці. Був суд, і Вища Комісія вирішила вислати Кура на Супутник.

Так, шеф більше не прилетить на Землю. Він помер для неї одразу ж після того, як востаннє перед ним зачинилися люки вантажного корабля, що віз обладнання для щойно організованого в космосі дослідницького інституту, який ми називаємо Супутником. Це сталося понад двадцять років тому…

І відтоді він живе тут, керує велетенським інститутом…