Михаил Ларин: Формула щастя

Йому лишилося жити вісім хвилин. Рівно вісім. Кисень у балонах закінчувався — про це щойно сповістила аварійна система.

Спершу він біг, потім швидко йшов назустріч велетенському сонцю, що піднімалося над розмитим обрієм. Поглядав на небо, де ще зовсім недавно палахкотіли яскраві зорі, а на серці щеміло: “Десь там і моя зірка, моя далека батьківщина. Невже так нічого й не можна вдіяти? Скільки інформації пропало!.. Дев’ятнадцять років праці…”

Він уже не йшов. Іти не хотілося. Та й куди йти? До чого? До кого? Рятунку ж немає, бо не стало корабля-розвідника. З дев’ятьох членів екіпажу вцілів тільки він — найвитриваліший, найзагартованіший. Кому потрібен тепер його гарт?..

Найприкріше те, що він нічого не зможе лишити після себе, навіть пам’яті…

Він сів на якусь прямокутну, немовби гранітну брилу і, важко зітхнувши, глянув на хронометр. Ще п’яті хвилин… Передати інформацію нікому. Сто шістдесят чотири планети, дев’яносто три зірки, дві антизірки зустріли вони на своєму шляху. Один раз ледве врятувались. А тут така ситуація…

Він ніяк не міг второпати, як зостався живим. Корабель загинув, а він… живий. Яке надзвичайне щастя… Та пощастило йому лише на кілька годин.

“Може, на цій планеті є живі істоти? — подумав мляво. — Може, й були колись”, — навіть це його вже не цікавило. Були — що з того? Хіба вони допоможуть йому? На планеті стає все більше вуглекислого газу, а кисню так мало… А може, тут за розумну істоту вправно попрацювала природа? Ось цей геометрично-правильно обтесаний камінь… Чому він один? Звідки він тут узявся?

“Про що я думаю? — майнуло в голові. — Все збираю інформацію. Навіщо? Хіба я робот? Я ж людина! Чому ж мені здається, що я перетворився на робота? На досконалого біоробота, якому доручено збирати інформацію. Певно, тому, що так довго не був дома… — Він заплющив очі, випростав ноги. — Так, Дієнь помиратиме”, — думав про себе космонавт-розвідник. Його рація працювала на повну потужність, посилаючи “SOS” кудись у пустку. Вік; давно б уже вимкнув її, але вона була зв’язана з кисневим блоком і, коли космонавтові загрожувало кисневе голодування, посилала у простір “SOS”. Так уже було її запрограмовано.

Однак рятунку чекати немає звідки. Попереду — по вільна смерть. Без скафандра на цій планеті не проживеш і кількох хвилин, тож він навіть не скидатиме його.

Сонце світило дедалі яскравіше. Здавалося, не було ніякої небезпеки — просто втомився після виснажливої повної несподіванок дороги, щасливо дійшов і сів перепочитн…

“Це вже марення, — подумав Дієнь і схилив голову, — не пощастило мені. Не пощастило й моїм друзям Ніхто з них не повернеться додому…”

Згадалась Дея. Чарівна Дея, якою він снив довгі роки подорожі на кораблі, під час мандрівок до далеких зірок, якою пишався. Ніжна Дея з її темно-зеленими лісами і брунатно-сірими, місцями фіолетовими морями, з її суворо геометричними красивими будівлями… Згадалася старенька мати, яка востаннє проводжала сина в далеку путь. Пригадав Дієнь і наречену свою — вимріяну роками красуню Сету. Вони мали побратись із Сетою, але Дієнь дістав важливе завдання і мусив виконати його.

“Сета! Через сім років ми мали повернутися додому… Я попрощався з тобою поспіхом — не знав, що то була наша остання зустріч. Тільки-но хотів сказати тобі: “Пам’ятаєш?” — та не зміг, бо твоя поява переді мною — то просто моє чергове марення, галюцинація. Мені здається, що ти поруч і знову тікаєш…”

Зненацька щось підхопило Дієня і понесло. Він відчув легкий подих вітру. “Звідки це? Я ж у скафандрі. Не може такого бути. Я ж помираю…”

Йому здалося, що він летить у безвість, кортіло розплющити очі, щоб востаннє подивитись на цю планету, на її велике золотаве сонце, на сірі чудернацькі будівлі чи, може, скелі, та не було вже змоги. Тільки десь підсвідомо він відчув полегкість, і раптом весь аж стрепенувся: “Чому я ще живий? Чим дихаю?”

Насилу розплющив очі. Зиркнув на хронометр. Минуло тільки тридцять секунд. Глянув ще раз. Від подиву на лобі рясно виступив піт… Стрілка рухалась у зворотному напрямку. “Не може бути! Марю!” Спробував підвестись і… легко пішов тією ж дорогою, якою поспішав кілька хвилин тому.