Михаил Ларин: Формула щастя

Перепливши велику річку, друзі з гігантського птаха разом з Безстрашним поїхали до ще більшої за Овк гори, для якої у Безстрашного і назви не було.

— То гора Дора, гора Безстрашного, — сказав Володимир Завадський. Потім натиснув на кнопку. Машина, в якій сидів Дор і п’ятеро землян, вітром помчала до гори Дора.

— Ні, не треба гори Дора, — проказав по хвилі Безстрашний. — Я назву її гора Ол-ени. Гаразд?

— Гаразд, Доре.

— А чому ми їдемо далі? — зацікавлено спитав Дор.

— Подивитися, що там, за горою Олени. Чи, може, ти… боїшся?

— Я? Нічого я не боюсь… А дивитися… Там далі така сама гора, як і ця. З лісами, печерами, ну, може, трохи інша, бо живуть там інші племена, інші тварини… — мовив у відповідь Безстрашний, виявивши і певний інтелект, і логіку.

Вони сиділи біля печери і справляли весілля. Сьогодні Дор одружувався з Ол. Весело палахкотіло багаття, малюючи чудернацькі візерунки на камінні. Було затишно. Холодний дощ, що мжичив уранці, давно перестав, стало тепліше.

— Ол-ена. Я пам’ятатиму про тебе, — сказала Ол. — Я розповім про вас своїм дітям.

— Ти будеш для них казковою феєю, — додав юнак. — Пам’ятаєш, ти розповідала нам про неї. — Безстрашний захоплено дивився на Олену. — А якщо у нас народиться дівчинка, ми назвемо її Ол-ена. На згадку про тебе…

Розмови точилися довго. А коли почало сходити велике сонце і полум’я вогнища потьмяніло, у центр кола вийшла тендітна Ол і заспівала. Невимовна ніжність бриніла в її голосі, здавалося, дівчина хоче пригорнути до себе весь навколишній світ. Кожен із землян, людей загартованих і несентиментальних, відчув себе ніби малою дитиною, яку пестить лагідна рука матері. Пісня зачарувала всіх.

Безстрашний теж вийшов у коло. За звичаєм йому належало вкинути у вогонь кусень м’яса, аби принести його в жертву богам, але він не зробив цього, а поклав м’ясо перед батьком Ол.

— Віднині найсмачніший кусень завжди належатиме під час весілля батькам нареченої.

Коли всі були наділені, Безстрашний взяв останній кусень, підійшов до Ол і, розірвавши його навпіл, подав половину юній красуні. Цим самим він дав зрозуміти дівчині: “Віднині я все ділитиму з тобою, Ол, моєю дружиною, навпіл. І їжу, і радість, і горе…”

— Може, щось залишимо їм на згадку, допоможемо якимись хоч простенькими знаряддями праці? — спитала Олена у командира.

— Але ж у нас майже нічого немає… Ми не планували цей контакт…

— Знаю. Та все ж як бути, Федоре Васильовичу? Ви ж усе можете… Знайдіть вихід… Треба ж чимось допомогти їм…

— Зараз дванадцята година тридцять три хвилини автономного часу, — подивившись на хронометр, сказав командир. — Через дев’яносто дві хвилини ми повинні злетіти. Якщо запізнимося, то чотири з половиною роки доганятимемо Сонячну систему. Чотири з половиною роки! Та ще плюс сім на політ… Але, може, щось придумаємо… — Командир викликав по селектору екіпаж корабля, пояснив ситуацію.

— Які будуть пропозиції? — запитав він. — Що ми лишимо племені на згадку?

— Спис!

— Лук!

— Лопати!

— Сокири! — залунало звідусіль. — Встигнемо все це зробити?

— Встигнемо!..

— А ще ми залишимо пам’ять про себе. Це найдорожча згадка…

Плем’я проводжало гостей з далекої зірки.

Знову йшов холодний осінній дощ. Знову в небі шугали блискавки і роздратовано гримів грім. Знову небо було темне, вкрите хмарами, крізь які ледь-ледь проглядало велике сонце. Та плем’я не боялося: там, на далекій зірці, жили друзі. І сльотава осінь була для племені доброю, благодатною…

Він був сам ось уже триста двадцять другу добу. Двигуни корабля-розвідника працювали нормально. Про це астронавігатора Миколу Солов’яненка повідомляли численні прилади та ще надокучливий комп’ютер, який через кожні дві години монотонно доповідав космонавтові про роботу всіх агрегатів корабля.

Спочатку було навіть цікаво слухати цей якийсь ніби старечий, хриплуватий голос, однак незабаром він набрид Солов’яненку, і той попросив:

— Слухай, мені вже остобісіло твоє бурмотіння. Ти заважаєш мені працювати, мислити. Буде щось важливе — повідомиш. А так не докучай. Гаразд?

— Гаразд. А вас, командире, не лякає самотність? Ви не боїтесь її? — поцікавився комп’ютер, змінивши голос. — Я що, я можу й дівчачим доповідати, — ніби милуючись правильно поставленим жіночим голосом, додав він і блимнув зеленкуватим вічком, яке то спалахувало, то згасало.