Михаил Ларин: Формула щастя

Стрілка хронометра так само рухалась у зворотному напрямку. Він повинен був померти від нестачі кисню. Але він живий. Живий!

Дихається вільно. І покажчик кисню в балонах… піднімається. Неймовірно!.. Все ще не вірячи тому, що сталося, Дієнь заквапився. Він ішов на північ, туди, де вимальовувались приземкуваті сірі будівлі, схожі на велетенські прямокутні брили.

Ось уже перестала блимати червона лампочка — загорілася жовта. Отже, кисню вистачить на півгодини…

Будівлі вимальовувались чіткіше. Вони вже не здавалися такими приземкуватими й сірими, як здалеку, а набували приємного темно-зеленого відтінку.

“І все-таки, чому я живий? Чим дихаю? У мене ж своя біосфера? Я повинен був померти. Годину тому…”

Дієнь не знав, що планета віддає йому рештки свого кисню, частку свого життя заради пришельця. Він був гостем, першим гостем своєї прадавньої батьківщини. Звідси давно-давно в різні куточки галактики стартували трансгалактичні кораблі з його далекими прародичами, аби в безмежжі всесвіту знайти придатні до життя планети і розселитись на них.

Планета доживала останнє тисячоліття. Через кількасот років вона мала зійти з орбіти і впасти на Сонце.

Він був першим, але не останнім гостем своєї прадавньої батьківщини. Дієнь викопав завдання, знайшов покинуту його пращурами планету, і вона прийняла космонавта в свої обійми.

Тепер сюди прилетять деяни. Не один і не два зорельоти.

Ніхто не зможе врятувати приречену планету від загибелі, але кожен пронесе із собою на все життя згадку про неї, побачить ії золотаве сонце, дихне її повітрям, яке вона зберегла наостанок для своїх дітей.

Він знову малював. Знову, подавшись трохи вперед, стояв до мене спиною, закриваючи похідний мольберт, і на полотні, як і раніше, з’являвся той самий гай. Осінній, золотистий, у променях призахідного сонця, він був пронизаний чимось невловимим, загадковим і прекрасним.

“Копія — левітанівський пейзаж”, — подумалось мені й цього разу.

— Могло б і набриднути… — сказав я товаришеві, обвівши поглядом простору кімнату, де впродовж стін стояли однакові, мов брати-близнюки, полотна, на яких красувався все той же гай.

— Що могло б набриднути? — обернувся Тім.

— Малювати одне й те саме. Осінь… — мовив я. Хотів додати ще щось, та враз забракло слів. На мене дивились його великі, повні подиву й смутку очі. І було в тих очах щось незбагненне. Словами цього не пере дати, як неможливо передати симфонію барв і відтінків. Це тільки треба побачити і, побачивши, відчути. Підсвідомо.

— Осінь… — Мрійливо повторив він. — Осінь… — Тімова рука затремтіла і випустила пензель.

Машинально піднявши пензля, він вмочив його у слоїк з жовтою фарбою і рішуче перекреслив майже закінчену картину.

Жбурнув її на столик.

— Підробка… — важко зітхнув він. — Звичайнісінька підробка. Жалюгідна копія!

Тім підійшов до стіни, де були інші полотна, якусь мить стояв, дивлячись на них, а потім почав нервово перекреслювати фарбою і ці картини.

Я був приголомшений. Ніби виправдовуючись, Тім промовив:

— Хочу намалювати краще!

— Краще? — здивовано перепитав я. — Хіба можна намалювати краще вже створену кимось картину?

— Можна. Якщо дуже захочеш! — його обличчя засвітилось тихою впевненістю. — Ти тільки не дивуйся, коли почуєш, що я тобі зараз скажу. Розумієш, я був там! Полинув уявою в глибину віків, і… Я весь час намагаюсь відчути те, що відчував Левітан, коли творив свою “Золоту осінь”. — Тім говорив схвильовано, крутячи в руках пензель.

— А чому саме “Золоту осінь”, чому Левітана? — спитав я. — Чому ти не взяв, скажімо, картини Рубенса, Рєпіна чи Іванова? Або наших сучасників?

— Це не має істотного значення, — розсудливо відповів Тім. — Просто мені найбільше подобається “Золота осінь” Левітана. Я знаю, коли й де він її створив, та, на жаль, не знаю… — Тім нервово забарабанив пальцями по столу, — не знаю, які емоції володіли в той час серцем великого художника. А я хочу це знати! Хочу досягти рівня великого майстра пензля і намалювати “Золоту осінь” такою ж, якою створив її Левітан. А тобі хіба не кортіло б сказати тому ж Левітанові: “Здрастуй, це я!..” Не хотілося б хоч одну мить побути таким, як він? Відчути, який мазок зараз покласти, що вдихнути, приміром, ось у цю берізку? — Тім підняв одне з перекреслених полотен і кінчиком пензля торкнувся золотавої крони. — Непокору близькій смерті чи, можливо, смиренність? Адже це… — Тім не знаходив потрібного слова, і я продовжив за нього: