Михаил Ларин: Формула щастя

— Не блазнюй! — сердито мовив Солов’яненко, потім, трохи подумавши, все-таки відповів на запитання комп’ютера: — Ні, не боюся. Розумієш, я звик до самотності. Я знав, що кілька років проведу на кораблі з тобою, що ні з ким, окрім тебе, не перекинуся слівцем, що тільки в тебе, якщо буде потрібно, спитаю слушної поради, попрошу допомоги… Я йшов на це. Заради пізнання нового, невідомого людина здатна й на більше. Бо що таке самотність порівняно з радісними хвилинами пізнання істини? Ніщо! — Солов’яненко глибоко зітхнув, повернувся в кріслі до пульта керування, увімкнув центральний ситуаційний екран, кинув оком на зелене вічко комп’ютера і додав: — І ще, якщо хочеш, почуття обов’язку. А самотність… — Микола на мить завагався, кашлянув. — Вона мені не вадить. У мене є чудові ліки проти неї…

— Ліки? Які? — У голосі комп’ютера, тепер уже звичному для Солов’яненка, вчувалася погано прихована зацікавленість.

— Ша-хи, — протяжно вимовив Микола, ніби насолоджуючись цим словом. — Це, вважай, єдині мої ліки, які не тільки лікують від самотності, а й допомагають відпочивати. — Солов’яненко знову замовк, з невеличкого овального столика, що стояв за кріслом, дістав шахи, взяв у руки пішака, покрутив його пальцями, поклав назад і вів далі: — Розумієш, шахи дають добрий відпочинок мозкові. На Землі цю гру вважають грою невичерпних можливостей.

Микола підвівся, підійшов до ілюмінатора, що послужливо розсунув жалюзі, поглянув у нього, повернувся до столика, знову зручно вмостився в кріслі н взяв із шухляди кілька перфострічок, аби ще раз перевірити правильність маршруту.

Через деякий час, коли перфострічки були розшифровані, у тиші штурманської рубки несподівано озвався комп’ютер:

— Послухайте, Миколо! Я підготував для вас сюрприз.

— Для мене? — здивовано перепитав Солов’яненко, всміхаючись і поскубуючи свою ріденьку, акуратьо підстрижену борідку. — Цікаво який?

— Я досить давно знаю одного сильного шахіста, — відповів комп’ютер і по-змовницьки кліпнув.

— А який у нього розряд? Давно грає? Чи виступав на чемпіонатах? — засипав запитаннями Солов’яненко.

Комп’ютер мовчав.

— То який же у нього розряд? — нетерпляче допитувався Микола.

— А у вас?

— Я майстер спорту з шахів.

— Він теж, — тихо сказав комп’ютер.

— О, чудово! То клич його сюди. Ми зіграємо з ним партію-другу, — збуджено промовив Солов’яненко, потираючи долоні. — Я з нетерпінням чекаю.

— Але ж ви… — комп’ютер знову блимнув вічком, — на… кораблі.

— Ет, ч-чорт! — невдоволено буркнув Солов’яненко. — Забув. — Він махнув рукою, трохи помовчав. — А як же ми гратимемо? — незвично тихим голосом спитав космонавт у комп’ютера корабля, відсуваючи вбік помережані цифрами аркуші. — Який сенс у тому, що ти знаєш майстра? Зіграти ж не…

— Він відповідатиме на ваші ходи через мене, — перебив Солов’яненка комп’ютер. — Але, командире, зважте, що відповіді з кожним ходом доведеться чекати довше й довше, бо ми відлітаємо від Землі…

— Нічого… — Микола з полегкістю зітхнув, ніби величезний тягар спав у нього з плечей. — На те вона й гра така, шахи! Що далі граєш, то довше доводиться думати над черговим ходом. — Солов’яненко всміхнувся просто-таки академічному судженню комп’ютера і зручніше вмостився в кріслі. — Мій початок традиційний: е-2-е-4. Повідом його, я чекаю. — Космонавт розставив шахи на шахівниці і посунув білого пішака від короля на дві клітинки вперед.

За ілюмінаторами стояла ніч. Лише попереду і з боків ледь мерехтіли далекі зорі. Гра затягнулася. Микола і його суперник уже зробили по кілька ходів, і з кожним новим ходом партія ускладнювалась.

Суперник відповідав на всі ходи так само гостро й вигадливо, як Солов’яненко. Інколи здавалося, що він заздалегідь знав, як піде Микола. Видно було, що сили у них приблизно рівні.

У грі суперника все було логічно. Там, де Солов’яненко хотів зробити прорив, у того поступово з’являлася захисна стіна. Міцна, непробивна. Микола навіть подумав, що замість майстра спорту його суперником став… комп’ютер, однак, провівши логічний аналіз структурного ланцюга свого помічника і порадника, відкинув цю думку. Ні, комп’ютер не міг грати в шахи з Миколою. У машини було повно інших турбот, та й не заклали в неї на Землі навичок цієї гри. Ні, тут було все як годиться. Це без сумніву. Та навіть якщо б з ним грав і комп’ютер, то що тут такого? Головне, щоб суперник був гідний. Наполегливий, мислячий, добрий знавець шахових етюдів, комбінацій, позиційної гри. Микола відчував, що з ним грає не комп’ютер, а людина.