Михаил Ларин - Формула щастя

На сімнадцятий день, коли суперники зробили по сорок три ходи і на шахівниці лишилось по кілька фігур, партія була не менш цікавою. Кожен міг програти після найменшої помилки. Однак шахісти не помилялися, граючи дуже обережно.

Шістдесят шостий хід Солов’яненка на двадцять третю добу мало не став останнім, але суперник зрозумів чи, може, передбачив цей хід і відповів теж несподівано, здавалося б, навіть нелогічно, від чого космонавтові стало непереливки. Він був на грані програшу. І на шістдесят восьмому ходу Микола таки визнав себе переможеним.

— Перекажіть велике спасибі майстрові. Хто він? — поцікавився Микола після матчу. — Гра була захоплююча Це справді гідний суперник! Якщо можна, то я хотів би негайно ж почати наступну партію.

— Перекажу, — басом відповів комп’ютер, і зелене вічко його ледь блимнуло. — Ви, командире, перемогли себе. Ви грали з собою.

…Вони почали нову партію.

Це була дванадцята експедиція Григорія Шевченка На невеличкому кораблі-розвіднику “Промені” разом із п’ятнадцятьма добровольцями він ось уже чотири з половиною місяці прокладав шлях для п’ятого трансгалактичного корабля “Надія”, який на місяць пізніше вирушив слідом за ними з Землі з групою переселенців Кожен з тридцяти двох маяків, залишених розвідником на маршруті, застиг у чеканні й через рівні проміжки часу посилав свої координати доти, доки його не підбирав п’ятий трансгалактичний.

Стрибки у полі Твеноорана відстань кількох парсеків були вже звичайними для них, однак зараз вони мали здійснити стрибок, рівного якому ще не було. Сімдесят п’ять парсеків! Досі ще ніхто не долав такої фантастичної відстані.

Їхній корабель перебував майже на околиці гала і тики. Рідної галактики, за якою — пустка, що лякала і водночас вабила до себе. Лише за багато тисяч парсеків ледве виднілась у надпотужні радіотелескопи чужа зоряна система з умовною назвою “Сяюча”, яку їй дав першовідкривач поля миттєвих стрибків Твеноор.

Зупинка була несподіваною. Четвертий стрибок не вдався.

Поле Твеноора раптово викинуло їх із сфери свого впливу, і корабель зупинився за кілька більйонів кілометрів від невідомого світила.

Прилади мовчали. Тільки у відсіку життєзабезпечення екіпажу корабля-розвідника жеврів, поступово розгоряючись, прямокутний екран.

Першим, як завжди, прокинувся Корін. За ним поступово приходили до тями решта п’ятнадцять. Пробудження було приємним. Усе менше провалів у пам’яті, поступово теплішають руки…

— Яке голубе небо! — сказав Корін, коли вони разом із стажистом Чурсіним вийшли з корабля. — Такого неба я ще не бачив…

— А зелень, зелень… Аж очі вбирає… — збуджено мовив Чурсін. — Барви земні, але набагато яскравіші, соковитіші.

— Справді, схоже на нашу планету, тільки все якесь ніби штучне, декоративне. Все-таки Земля це Земля, її нічим не заміниш. А тут природу наче на конвеєрі робили. — Корін важко зітхнув і присів навпочіпки, роздивляючись ґрунт.

Чурсін мовчав. Стояв і неначе вбирав блакить неба, що пестила його погляд.

— Тут у нас випадкова посадка. Так, здається, назвав її Григорій, — мовив Корін. — Ходімо, учню. Незабаром знову в путь. Хлопці вже майже полагодили генератор. Ти чув сигнал? А розумного життя на цій планеті немає. Біологи оглянули її вздовж і впоперек.

Двоє у скафандрах не поспішаючи попрямували галявиною до невеличкого озера.

— За нами хтось стежить. Відчуваєш? — тихо спитав Корін, зупиняючись.

— Ні, — відповів Чурсін.

Хлопець теж зупинився, прислухався. Щось його непокоїло, не давало зосередитись.

— Ану глянь он туди, — Корін обережно повернув голову. — Лівіше, за кущем…

— Лю-ди-на! — мало не вигукнув юнак. — Але ж біологи… — Чурсін різко обернувся. Прямо перед собою він побачив одягнену в шкури людину, яка метнулася в хащі. Щось у ній видалося Чурсіну дуже знайомим. Тільки згодом він зрозумів: обличчям планетянин чомусь був схожий на Шевченка.

Біля озера було тихо й прохолодно. У воді віддзеркалювались кущі, стовбури дерев. На березі стояв Шевченко, чекаючи на товаришів.

— Привіт, Гришо. Ти чув сигнал збору? — спитав Корін, підходячи до озера.