Михаил Ларин - Формула щастя

— Облиш, Дженні! — намагався заспокоїти її я, хоча її хвилювання передалось і мені, і я вже картав себе за те, що обмовився про скарабея, який з такою наполегливістю кілька годин підряд котив станцію до печери.

— Вони не зачиняються, Дженні, але я спробую, — мовив як можна тихіше я і взявся за важелі.

Багатопудові двері не піддавались.

Майже півгодини проморочився я біля дверей, а коли нарешті тихо клацнув замок, ми з полегкістю зітхнули.

Коли я прокинувся, в лівих ілюмінаторах, звідки одкривалась панорама на загадкову печеру, до якої прикотив станцію скарабей, було ще темно. Прокинувся я від монотонного стукоту в зачинені двері. Дженні не чула його і безтурботно спала.

“Ну ні, не відчиню зараз, — подумав я. — Хто б там не був, хоч сам господь бог!”

Стукіт не посилювався. Був усе таким же тихим і монотонним.

— Хто там? — не відкриваючи очей, спитала Дженні, перевернувшись на спину.

— Не знаю, — відказав я і сів. — Нехай стукають.

— Нехай, — тихо і все ще сонно повторила вона і знову задрімала.

Стукіт нагорі припинився, але вже через хвилину став гучнішим.

Взявши пістолет і спустивши про всяк випадок запобіжник, я підійшов до дверей і клацнув замком.

Переді мною стояв Тед і усміхався.

— Нарешті вдома! — вигукнув він і з розмаху сів у крісло, а потім, побачивши Дженні, здивовано спитав:

— А це хто, Нік? Ми знайомі?

— Дружина моя Дженні. Я ж казав тобі.

— А-а, — протягнув Тед. — Радий з вами познайомитись, мене Тедом звуть, — галантно розкланявся він. — Приймайте гостей.

Я обернувся і побачив двох високих вродливих юнаків, які впливали, саме так, впливали в приміщення станції.

— Знайомтесь, — кивнув Тед. — Це квети, Ремон і Сван. Зараз вони вам розкажуть про всі чудеса, які з нами скоїлись.

Те, що ми почули, перевершило всі наші фантазії. Виявляється, рвенни, або ж хвилясті привиди, як ми їх назвали, були своєрідними автоматами, роботами, які працювали в багатьох куточках всесвіту і прекрасно зарекомендували себе — бо ж вони не тільки збирали геологічні, мінералогічні та інші дані про ту чи іншу планету, а й відкривали для кветів порівняно рідкісні для всесвіту гуманоїдні цивілізації. Рвеннів за земними мірками створили майже чотириста років тому ганетянські вчені. Для існування і активної роботи хвилястим привидам потрібно було зовсім небагато енергії, її рвенни могли знайти всюди: у відкритому космосі, на Землі, на інших планетах… Рвенни мали перед біологічними роботами велику перевагу — для них не треба було будувати космічні кораблі, тунелі часу… Групи хвилястих летіли до наміченої мети зі швидкістю, яка набагато перевищує швидкість світла. Звичайно, в нашому розумінні це здається неможливим, але квети відкрили ще одну закономірність — швидкість поширення біочасової хвилі дорівнює майже дев’ятистам мільйонів кілометрів на секунду.

— Все було добре до недавнього часу, дорогі земляни. Однак в один не дуже приємний для нас момент, — старший із кветів, Ремон, зітхнув, — хвилясті привиди, знищивши ретранслятор, вийшли з-під управління. Й досі не зрозуміло, як вони могли його знищити, проте факт є факт: рвенни звільнились від нашого впливу і стали агресивними. Сталось усе це одночасно, наче по чиїйсь команді, на двадцяти досліджуваних рвеннами ділянках всесвіту. Одна з них — ваша Сонячна система.

Зразу після того як квети дізнались про бунт хвилястих привидів, на всі досліджувані ділянки було послано психологів, біологів і хірургів, які спеціалізувалися на експлуатації рвеннів.

Кілька місяців вони летіли на Землю по міжчасовому тунелю. Але для того щоб протистояти хвилястим привидам, котрих вони вже не могли знешкодити психічною атакою, треба було чекати тихохідного космічного крейсера з апаратурою, що дозволяє анігілювати хвилястих. Та квети повинні були перевірити організм людини, аби переконатись у можливості застосування на Землі апаратури по знищенню хвилястих привидів.

За піддослідного квети обрали людину, яка нічим не вирізнялася серед інших, була відносно здоровою і нестарою. Цією людиною стала моя Дженні.

Звичайно, просто так досліджувати людину квети не могли — надто великим був ризик, ось чому вони взяли Дженні за чотири секунди до її смерті. Вже ніхто із землян не зміг би її врятувати…

Квети покинули нас так само несподівано, як і з’явились. Навіть не попрощавшись, вони зненацька злетіли в темне небо і, зробивши прощальне коло над станцією, приземлилися біля входу в тунель, в якому за секунду і зникли.