Михаил Ларин - Формула щастя

Тед не доказав. Щось грюкнуло об металеву обшивку дверей, і він ледве встиг відскочити від ніжок мініатюрної драбини, яка немов з повітря спустилась у черево станції.

— Ось тобі й маєш, — прицмокнув язиком Тед. — Як у казці! — Підійшовши до металевої драбини, ажурні ніжки якої чіпко вгрузли в килимок, він неспішно став на перший щабель. — Давай за мною, Нік. — Тед визирнув назовні. — Нікого нема. Тільки печера якась метрів за двадцять-тридцять, а так усе спок…

Тед не встиг договорити, його довгі ноги майнули в мене перед очима, і хлопець зник.

— З мене досить, — пробурмотів я, коли трохи заспокоївся. Драбинка кликала мене. Вона та ще блакить неба.

Я вже був підійшов до неї, але далі побоявся ступити хоча б один крок.

Я ніколи не був боягузом, але зараз мені було страшно. Так, як і тоді, коли на станцію нападали хвилясті привиди. І все-таки я відважився. Прихопив з собою пістолет і потихеньку, міцно тримаючись за драбинку, поліз угору.

— Нік! — внизу мене тихо покликала… Дженні.

Вона стояла біля драбинки і, тримаючись за поручень, дивилась на мене знизу вгору. її ніздрі судорожно здригались, вона важко й часто дихала, як після тривалого швидкого бігу. Її довге золотисте волосся розкуйовдилось, на щоках вигравав хворобливий рум’янець…

— Іди сюди, Нік. Ти забув взути свої черевики. Куди ж ти босий? Ноги об траву поколеш, пальці об каміння до крові розіб’єш…

Я перевів погляд на ноги: і справді босий.

— Чому ти тут? — спитав я.

— Як це чому? Хіба ти не знаєш, що це все завдяки кветам.

— Які ще квети? — здивувався я.

— Вони такі красиві, Нік. Красиві й ніжні. Вони лікували мене. Лікували і зрозуміли, що я хочу зустрітися з тобою. Я дуже просила їх про це. Я сказала, Нік, що ти сильний, що зможеш пережити все, збагнути…

— І тобі було боляче, коли лікували? — перебив я її, дійшовши висновку, що ці ж самі квети, напевне, лікували й Теда.

— Спочатку дуже боляче було, Нік, а потім… Це коли вони всі отруйні речовини виганяли з мого організму… Всі болячки… Квети можуть коли не все, то принаймні багато… Вони знайшли золотий ключик до сенсу життя… — Дженні говорила швидко, ковтаючи закінчення слів, а часом і цілі слова, перескакуючи з одного на інше, наче лячно їй було, що не встигне все переповісти.

За час подружнього життя я звик до її скоромовки. Колись навіть намагався перекривити її, та з цього нічого не вийшло. Я збився вже на третьому слові. Тоді Дженні сміялась і казала, що пародист із мене кепський.

— Квети, Нік, добрі, — вела далі Дженні, — вони прийшли саме в той момент, коли в мене настала клінічна смерть. Взяли клітинку мого гіпоталамуса і вже по ній змоделювали все інше. — Дженні чомусь із острахом подивилась у мої очі.

— Отже, квети зробили тебе штучну? — Я мимоволі відсторонився від Дженні.

— Ні! Вони створили мене колишньою, Нік! Такою, якою я була й раніше. Взяли й переписали біоструми мозку. А вже за ними заново змоделювали мій індивід. І все. Для них це дуже просто…

— Що вони, боги, чи що? — здивувався я.

Дженні осудливо зиркнула на мене:

— Квети не боги, Нік! Вони такі ж люди, як і ми. Тільки набагато освіченіші, розумніші од нас, коли хочеш, знають в десятки, сотні разів більше, ніж люди. Вони й живуть значно довше. Щось близько п’ятисот-шестисот земних років. І люди можуть жити стільки, просто витрачають свою енергію на дрібниці. Організм людини, як пояснили квети, універсальний — сам може лікувати себе без усяких мікстур і таблеток. Ми неправильно ним користуємось. Не так і не тим харчуємось, зловживаємо алкоголем і тютюном, не вміємо застосовувати свої багатющі ресурси енергії…

Квети дечого навчили мене. І я тебе навчу. Ось побачиш, Нік!

Я слухав Дженні і думав: чому саме її, а не когось іншого врятували квети від смерті? Адже стільки людей вмирає на світі. Щохвилини, щосекунди… І генії теж. Дженні ж нічим не вирізнялася серед подібних їй людей.

Я губився у здогадах. Звичайно, головне, що Дженні жива, поруч зі мною… І я її кохаю, як і раніше…

— А парламентери до тебе ще не приходили? — спитала вона неначе між іншим.

— Ні, — зморено відказав я. — Давай будемо відпочивати. Завтра у нас багато роботи. Треба на станції прибрати. Скарабей тут натворив такого, що ой-ой.

— Ти сказав скарабей? Так вони тут?! — Дженні зірвалася на ноги. — Але звідки? Як дізналися? — в її голосі був переляк. — Зачини двері, Нік, прощу тебе! — закричала вона, міцно тулячись до мене. — Швидше, Нік, бо вони…