Михаил Ларин - Формула щастя

— Не придурюйся, — різко кинув представник хвилястих привидів, і в голосі його почулась рішучість. — Тобі, Уотсоне, потрібні гроші?

— Гм, кому вони не потрібні, — усміхнувся я.

— Скільки?

— Що скільки? — Я вдав із себе простака, міркуючи, як провернути цю вельми неприємну справу так, щоб і вовки були ситі, і кози цілі, однак парламентер не дав мені оговтатись і знову запитав:

— Скільки тобі треба грошей?

— У вас не вистачить, — нахабно відповів я, а потім збрехав, — та й не треба вони мені взагалі.

— Не клей дурня, — сердито промовив і підняв догори свій тонкий, схожий на щупальце спрута палець. В його руці я побачив невеличку коробочку, трохи прим’яту з боків. — Цей синтезатор може обсипати тебе золотом з ніг до голови. Ти станеш найбагатшою людиною на Землі.

— Ні, — пробурмотів я. — Гонорар гонораром, зле, розумієте, мені треба подумати…

— Як довго? — запитав парламентер.

— Спочатку хочу побути із Дженні наодинці, коли ви її, так би мовити, з того світу перенесли сюди, порадитися хочу. Може, щось підкаже. Все-таки жива душа, дружина…

— Не знаємо, хто така Дженні. Даємо тобі на роздуми двадцять дві години.

— А потім? — поцікавився я.

— Якщо не погодишся, знайдемо іншого. Того, кому потрібні гроші. Отож думай. Часу предостатньо.

— Гаразд, — мовив я, а подумки крикнув: “Так я вам і погоджуся! Коли вже стільки часу протримався в кріслі головного оператора поля Периметра, то…”

— Усього найкращого. — Парламентер встав і рушив до дверей станції.

Зітхнувши, я подався слідом за ним. Парламентер хвилястих привидів підплив до великої кулі, став на висунутий майданчик і розчинився у безбарвній хвилястій масі.

— Тобі, як завжди, яєчню з салом? — спитала Дженні, готуючи вечерю.

— Та-а! — Я роздратовано махнув рукою. — З чим хочеш. І що хочеш…

— Чим ти засмучений, Нік? — поцікавилась дружина через хвилину, коли на сковорідці зашкварчало сало.

— Ти ж знаєш, яку умову мені поставлено?

Дженні мовчки хитнула головою.

— Ну то й що накажеш робити?

— Скажи, Нік, що такого золота нам з тобою не треба. Самі на хліб заробимо.

— Я так і думаю відповісти.

— І ще скажи, що Землю нашу нікому й ні за які гроші не збираєшся продавати.

— Мабуть, так і скажу, — невпевнено відповів я Дженні і задрімав.

Коли прокинувся, вечеря вже охолола. Швидко вмившись, я підсів до столу, біля якого хазяйнувала Дженні

— Смачного тобі, — всміхнулась вона. — Мені пора йти.

— Куди це?

— Туди! — Дженні невизначено махнула рукою, де за прозорою стіною Периметра наскільки сягав зір роз кинувся жовто-білий килим, витканий вмілою майстринею-природою з ніжних ромашок.

— Як? Зараз? — здивувався я.

— Так, Нік. — Вона глибоко зітхнула, поцілувала мене в щоку, вискочила за двері і, не озираючись, швидко пішла звивистою стежкою до білого моря ромашок.

Я метнувся за нею.

— Зачекай-но, Дженні! Зажди мене! — закричав я, коли вона без перешкод пройшла крізь прозору стін Периметра. — Я з тобою…

Та вона не чула мене або ж вдавала, що не чує. Ішла і йшла назустріч червоному сонцю безмежним полем ромашок, котрі, як мені здавалось, з ніжністю зустрічали її.

Я стояв поряд з Периметром і з усієї сили гати пружку, прозору стіну, яка так і не пустила мене за Дженні. Стояв і дивився доти, доки моя дружина не зникла у безкрайому морі ромашок. А вони заклично повертали до мене свої маленькі гарні головки…

Повернувшись на станцію, я вперше за стільки днів заплакав. Мені було до болю прикро, що Дженні лишила мене одного, хоч я так просив її побути на станції ще трохи.

Скільки часу минуло відтоді, як Дженні пішла зі станції — не знаю, в усякому разі, цілком достатньо, щоб сформулювати в думці чітку відповідь парламентерові хвилястих.

Джеймс, мій колишній сусіда, кілька років тому розповідав цікавий анекдот про Ходжу Насреддіна.

Ходжа прийшов до еміра і за великі гроші, котрі потім роздав бідним, пообіцяв протягом двадцяти років навчити віслюка не тільки читати книги, а й розмовляти. “Це неможливо, Насреддіне. Служники еміра відрубають тобі голову за брехню, якщо віслюк не заговорить”, — жахнулися бідні. Однак Ходжа хитро всміхнувся і відповів: “За цей час або віслюк помре, або емір, або я!”

Пригадавши цей анекдот, я вирішив вдатися до такої ж хитрості в розмові з непроханими пришельцями. Ач, їм Землю нашу подавай… Тільки, строк дещо збільшив — до ста років. Коли брехню мою розкусять, тоді викручуватись якось буду. Якщо ж ні, то я, це точно, до ста тридцяти п’яти років не дотягну. Факт.