Юрий Лоцманенко - Право жити

— Їдьмо, хлопчики, — тихо промовила Яна.

— Заждіть-но трохи. — Лозовий гарячково нишпорив по кишенях скафандра. — Не можу без огиди дивитися на оце страховисько. І навіщо ми вигадали його, таке незграбне? — Він знайшов, нарешті, цигарки, знову поліз у кишеню. — Павлику, дай сірники, десь загубив свої.

Я подав Борисові запальничку.

— Не можна гаятись, лишилося шість хвилин. Борисе, ми порушуємо програму, — ще раз пролунав у навушниках Тищенків голос.

Лозовий не кваплячись клацнув запальничкою й жадібно, смакуючи затягнувся.

— Велике діло програма, я сам її складав, — видихнув він дим і плямкнув губами од насолоди. — Уявити важко, що я не можу закурити рівно тисячу років!

— Експеримент триватиме всього чверть години.

— Дякую, друже. Знаєш, хто ти? — Лозовий поплескав Тищенка по плечу. — Ти недбало запрограмований робот. Ти — правило без жодного винятку. Тобі ніколи не збагнути смаку маленьких утіх життя, нудна ти моя формуло!

Борис затягнувся вдруге — повільно, примруживши очі. Він добре вмів смакувати їх, ці маленькі втіхи життя. Довго не видихав диму. Потім пожбурив цигарку й закрив шолом.

— Усе. Два ковтки. Лізьмо в їжака.

Прямокутний отвір проковтнув нас і щез. Я став до пульта, увімкнув керування. Яскраво засвітилися екрани. Поклавши долоні на біоприймач, я подав кілька уявних команд, і жовта синусоїда на екрані настройки услід за моєю думкою змінила форму, витяглась, підкоряючись безмовному наказу, і знову застигла в чеканні. Біокерування працювало нормально.

Темпозиметр відлічував земний час. Було п'ятдесят вісім на дванадцяту, двадцять шосте березня, тисяча дев'ятсот сімдесят четвертий рік. За дві хвилини я накажу старт. Увімкнеться акумуляційний блок, злива протоенергії рине до антен-випромінювачів, навколо атемпороїда спалахне невидиме потужне поле античасу, і ми зробимо неймовірний стрибок. На тисячу років у минуле.

— Приготуйсь!..

Яна всміхнулася мені, і глузливі бісики в її очах спалахнули на мить яскравіше. «Брів їжак колючий лісом та й зустрівся з жовтим лисом…»

— Старт!

Був сліпучий морок, і чорна ніч тривала десять століть, і тисячу років гриміла дзвінка тиша.

Людина розкраяла землю і поховала в неї зернини, одну по одній. Пождала, поки вистигне колосся, зібрала врожай і дала поживу іншим: матері, жінці, дітям. Земля потребувала уважних рук і тому дарувала людині любов. Народжувалися діти, щоб краяти землю, а щедра земля віддячувала їм хлібом, щоб народжувалися діти. І так було завжди.

Стояв березневий день дев'ятсот сімдесят четвертого року, подекуди білими шматками ще лежав сніг, але весняне сонце вже панувало на землі.

Двоє йшли назустріч — юнак і дівчина. Ось вони зупинилися і застигли — дві стрункі постаті на тлі одвічного неба. Землею простувала любов.

— Вони не бачать нас, Павлику! — прошепотіла Яна.

— Так і повинно бути, — відповів я. — Вони не можуть побачити атемпороїда, бо ми існуємо в несумірних координатах часу.

Атемпороїд повільно плив над лісовою галявиною, наближаючись до людей. Я зупинив його рух.

Ми здійснили стрибок у часі, наївно сподіваючись побачити на власні очі історію, підсвідомо вкладаючи в це поняття звичні свої уявлення: тисячолітній часопис людства — це насамперед війни, походи, революції. Це химеричне сяйво нікчемних і великих імператорів. Це зруйновані міста й відбудовані фортеці. Війни тридцятилітні, столітні, революції і знову — війни… офіційні щаблі історії. Вони закарбовані в камені й бронзі, старанно виписані на пергаментах, чітко віддруковані на найкращому папері. А поміж ними загубилися роки людської праці й любові. Про них мало пишуть у шкільних підручниках, хоч більшість часу людство віддавало саме роботі й коханню… І так було завжди.

Двоє побігли лісовою галявиною — навздогін сонцю, промчали крізь атемпороїд і крізь нас, перемовляючись, і знову спинилися, стрункі й прекрасні. Дівчина усміхалася, схиливши голівку на груди юнакові, а той палко шепотів їй якісь прості вічні слова, певне, саме ті, що не увійшли до підручників історії.

Він підняв її на руки й поніс, легко, мов пісню, і дівчина обвила мужню шию, притулилася щасливим обличчям до його плеча. І ліс розступився перед ними; і сховав їхнє щастя у вдячному присмерку. Був березень.

Я скерував атемпороїд у протилежному напрямі. Час нашої першої зустрічі з Історією наближався до кінця.

Велетенський їжак, скоряючись моїй думці, зробив прощальне коло над галявиною, потім нечутно спустився на землю, не лишаючи найменшого сліду на ніздрюватих почорнілих клаптях березневого снігу.