Юрий Лоцманенко - Право жити

— Хто це — вона? Тут нікого немає. Що це за малярство? Справжнє мистецтво повинно бути чистим, прозорим, зрозумілим кожному з першого погляду. І чесним насамперед. А тут що? Кілька невиразних плям та непевних ліній… І ще якась жовта смуга. Вони нічого не означають. Анічогісінько! То про який же рух можна вести розмову? Де він? Що саме має рухатися?..

Хлопчисько перевів погляд на свій малюнок — і, вражений, застиг. Сталося диво. Дівчина-лижниця враз спинилася, вмить позасинали хвилі, щез безслідно рвучкий вітер — як і не було його.

А вчитель усе говорив, і кожне його нове слово стирало з незрушного відтепер малюнка чимраз більше кольорів, світла, мрії… На очах у хлопчини зникло дівоче обличчя, розтанули напружені руки, потонули під хвилями лижі. І самі хвилі злилися в зеленкувату нерухому масу, яка забруднила чистий пластиковий аркуш…

— Тепер ти розумієш, Федоре, що я кажу правду? Послухай-но Умпа, він скаже те саме.

Умп мовчав.

— Ну!.. — звелів Іван Петрович.

— Я вже старий… — промурмотів автомат. Куди й поділася бездоганна дикція механічного викладача. — Вона… — автомат хрипів, — вона рухається, лижниця!

На цей раз Умп замовк остаточно.

— Ага… Виходить, це ти навчив його таких нісенітниць. — Голос учителя був майже спокійний, лише примружені очі виказували гнів. — Старий брехун!.. Давно треба замінити це опудало новішою моделлю. Усе панькалися — авжеж, ветеран. Піде на демонтаж!

І тверда вчителева рука вимкнула на Умпових грудях тумблер блоку життєздатності.

Забруднений зеленкуватими плямами пластиковий аркуш лежав перед дев'ятирічним хлопчиськом. Червоний трикутник прив'яв, розплився серед колишніх хвиль — плаский, незрушний силует. Недавно він означав… Що ж… не треба. Мужчини не плачуть.

Усміхалася Яна щиро, і глузливі бісики в очах тоді на мить яскравішали. А коли зникали, лишалася синя безодня під темними віями, безхмарна синя безодня — увага, спокій чи одверта байдужість. Але мить спливала, і невдовзі грайлинки-бісики з'являлися знову в бентежному погляді.

— Дякую, Борю.

Яна обережно розгорнула целофан, гілочка мімози ледь торкнулася губ, така ж мінлива, як і усмішка дівчини.

— От і весна, — сказала Яна. — Швидко…

Лозовий сяяв, як нова копійка.

— А ще лежить тобі, голубонько, дальня дорога. І казенний атемпороїд з трефовим інтересом. Позолоти ручку, яхонтова. — Він поглянув на годинника. — Маємо ще дві години. Знаєте, хлопці, - обернувся до нас з Тищенком, — є новина. Дуже важлива інформація, потребує зосередженості. Павлику, розбуди Тищенка! Дякую. Так от, переважна більшість співробітників нашого багатотисячного колективу вважає… - Борис витримав ефектну паузу, — що наша Яна — найчарівніший темпфізик Галактики!

— Неймовірний, жалюгідний лестун! — засміялася дівчина.

Я охоче погодився з Лозовим, і ми разом з ним спробували розвинути цю гіпотезу далі. Тим часом Яна вийняла люстерко — адже кожна гіпотеза потребує ретельної перевірки. Борис Лозовий розповів нам ще кілька повчальних історій з власного досвіду (він завжди розказував цікаві випадки тільки з власного досвіду). Ми поглузували з його вигадок, і напруження, з яким усі очікували експерименту, непомітно розвіялося. Один тільки Тищенко мовчав. Але ми давно звикли до цього. Він був неговіркий.

— Це… правда, — раптом якось недоречно сказав Тищенко.

— Що правда? — не второпав я. — Оті Борисові побрехеньки з щасливим кінцем?

Однак Лозовий зрозумів його одразу. Чомусь розмова наша урвалася. Ми мовчки дивилися на Тищенка, а той — собі під ноги.

— Лишилася рівно година. Час вирушати, хлопці.

Яна вимовила ці слова просто, наче йшлося про недільну прогулянку за місто. Підвівшись, Тищенко квапливо попрямував до дверей, я за ним услід. Яна востаннє зазирнула в люстерко.

— Стривайте! — спинив нас Лозовий. — Хіба не знаєте — перед дорогою годиться хвилинку посидіти, на щастя.

Ми мовчки сіли, чотири кумедні постаті в прозорих скафандрах з відкритими шоломами. Перед далекою дорогою треба посидіти хвилину. На щастя.

Директор викликав мене, пригадую, на початку робочого дня. Весь тиждень до того на нас сипалися самі неприємності. Спершу вийшов з ладу старенький лабораторний інтегратор, і Яна з Тищенком по черзі бігали з третього поверху на одинадцятий (ліфт, звичайно, не працював), щоб обчислити кожне дріб'язкове рівняння. Відтоді, невідомо з якої причини, порушився вакуум системи акумуляційного блока, й за півдоби зник, теж невідомо куди, майже місячний запас протоенергії. Навіть врівноважений Тищенко вилаявся крізь зуби. Не дивно, що я сприйняв виклик Секеча як нову халепу в низці неприємностей.