Юрий Лоцманенко - Право жити

Одного липневого вечора Лозовий запросив нас на концерт Борщагова, молодого віртуоза скрипаля. Яна радісно ахнула, побачивши чотири квитки в Борисових руках (як він добув їх, лишилося таємницею). Тищенко, як завжди, огинався.

— Я знаю, — сказав Борис, — знаю достеменно, що ти помреш. Навіть знаю місце, де це станеться. Ти віддаси богові душу біля інтегратора, серед співчутливого мовчання рідних довідників і формул. На жаль, співробітники не бачитимуть твоєї смерті, бо саме в цей час поїдуть на пляж. Але присягаюся, — Борис урочисто звів вгору руки, — невігласом ти не загинеш!

Він умовив-таки Тищенка.

Музику я ніколи не розумів до ладу. Проте блискуче виконання митцем першої частини концерту по-справжньому захопило мене. Трохи дратувало світлове супроводження, яке саме стало модним. Можливо, воно мало підкреслювати ритми чарівних мелодій, але гра віртуоза здавалася мені такою викінченою, досконалою, що додавати оце кольорове миготіння було не варт. Лозовий слухав дуже уважно. А Яна забула про все. Я скоса поглянув на неї — вона сиділа поруч і водночас безмежно далеко, в якомусь своєму незвичайному, чарівному світі. Схилене обличчя, нервово стиснені пальці, напівзаплющені очі, затамований подих… Вона була прекрасна, Яна.

В антракті Борис потягнув нас до буфету. Тищенко очманіло тупцяв позаду, наштовхуючись на людей. Певно, був ще в полоні музики…

— Прокинься, професоре! — підштовхнув його Лозовий.

Ми посідали за столик, встромили ложечки в духмяне морозиво. Борис вправно відкоркував пляшку холодного як лід і від того ще терпкішого «Мукузані». Тищенко пити не став.

— Ну що, подобається тобі Борщагов, схимнику?

— А він математик. Ти розумієш, Борисе, справжній математик! Ця бездоганна точність, злиття настрою з кожним звуком… Схоже на нескінченний числовий ряд. Мені здалося навіть…

— О Метагалактико! Щиро вітаю, мій бідний друже! Ось тепер можеш із чистою совістю помирати біля рідного інтегратора. На здоров'ячко. Але спершу скажи, чоловіче, при чому тут математика? Мистецтво! Почуття! Це ж аритмія, порушення фону, ритму, закономірності, формули, якщо хочеш.

— Не згоден. Просто у нього власний ритм, мінлива й гнучка формула виконання. Хіба це не вищий розрахунок?

— Примітивно. Імпровізація — от головне! Адже Борщагов саме заперечує формулу. Заперечує!

— Зачекай, ти не збагнув моєї думки. Можливо, я погано розуміюся на музиці…

— Авжеж!

— Розпрягайте, хлопці, коні, - всміхнулася Яна. — Третій дзвінок. Ходімо краще до залу.

— Смак треба мати, голубе, — сказав Лозовий, підвівшись. Маленька крихта морозива впала на столик, він вийняв сліпуче білу хусточку, недбалим рухом витер краплю. — Смак до прекрасного в житті. Хороша музика, вродлива жінка, гарний одяг, цікава робота… Для тебе існує тільки останнє. Ось перед тобою чарівна дівчина — пробач, Яно, я говоритиму компліменти. Так, чарівна дівчина, а що ти про неї знаєш? Що вона твій співробітник, товариш по роботі, темпфізик непоганий… і все. Ти, мабуть, не сказав би, якого кольору в неї очі, в якому вбранні вона прийшла на концерт. Поглянь на себе. Ти надів безглузду строкато-зелену краватку до жовтої сорочки. Яєчня з цибулею. І тобі байдуже. Математика! А жити коли?

— Борисе, перестань зараз же! — Яна гнівно насупила брови, де й подівся той чарівливий мрійний погляд, коли геніальний скрипаль примусив нас забути чи, може, згадати про все на світі.

— Пробач, я пожартував. І все ж… Несмак, друже, — це вже від природи. Ти в цьому не винен. Співчуваю.

Другий відділ концерту ми слухали втрьох — Тищенкове місце порожнювало. І гра Борщагова вже не хвилювала мене, як спочатку. Я майже не чув музики.

Ми вийшли з автобуса, чотири постаті в прозорих скафандрах з відкритими шоломами, і стали поряд навпроти сонця. Атемпороїд — наш корабель античасу — височів за кілька кроків. Націлений голками випромінювачів у небо, він скидався на велетенського сполоханого їжака.

Тищенко щільно закрив шолом.

— Не гаймо часу, — пролунав у навушниках його голос, — за кілька хвилин починаємо експеримент. Павлові ще треба перевірити настройку керування.

У колючому боці атемпороїда з'явився прямокутний отвір — корабель запрошував у дорогу. Урочистості першовідкриття чомусь не відчувалося зовсім, у голові бриніла безглузда дитяча лічилка: «Брів їжак колючий лісом та й зустрівся з жовтим лисом. Лис і каже їжаку…» От причепилося», — майнуло в думці.