Роберт Хайнлайн - Чужинець на чужій землі

– Vive la difference! [8] Нехай живуть відмінності! у захваті вигукнув Кекстон.

– Не будь грубішим, ніж ти є насправді.

– Я? Я не грубий, я улесливий. Я дякував усім богам за те, що народився людиною, а не марсіанином.

– Будь серйозним.

– Я ніколи не був серйознішим.

– Тоді помовч. Він би не додав мені турбот. Можливо, він іще подякує мені. Ти не бачив його обличчя. А я бачила.

– А що з його обличчям?

Джилл замислилася.

– Не знаю, як це описати. Ні, знаю! Бене, ти коли-небудь бачив янгола?

– Ти – мій янгол. А інших – ні, не бачив.

– Що ж, я теж ні. Але якби це трапилося, то він саме так і виглядав би. Ці старі, мудрі очі на абсолютно спокійному обличчі з виразом неземної невинності.

Вона знітилася.

– Неземний – це, звичайно, правильне слово, – повільно промовив Бен. – Хотів би я його побачити.

– Я б теж цього хотіла. Бене, чому вони стільки всього роблять лише для того, щоб тримати його під замком? Він й мухи не скривдить. Я в цьому впевнена.

Кекстон схрестив пальці.

– Перш за все вони хочуть його захистити. Він виріс у марсіанській гравітації, тому, очевидно, слабкий, як кошеня.

– Так, звичайно. Це одразу кидається у вічі. Але слабкість м’язів не становить небезпеки: міастенія куди гірша, і ми можемо з цим впоратися.

– Напевно, вони хочуть захистити його від хвороб. Він як ті експериментальні тваринки у Нотр Дам: ніколи не був на відкритому просторі.

– Звісно, ну звісно ж, ніяких антитіл! Але з того, що я чула… Лікар Нельсон, хірург на «Чемпіоні»… Я хочу сказати, що він, Нельсон, займався цим впродовж зворотної подорожі. Повторювані взаємні переливання крові, аж доки половина його крові не заміниться.

– Справді? Чи можу я використати це, Джилл? Оце новина.

– Добре, але не посилайся на мене. Вони дали йому імунітет від всього, навіть від запалення надколінної сумки. Але, Бене, навіть якщо вони хочуть захистити його від інфекцій – нащо виставляти військових охороняти його палату?

– Хм… Джилл, я дізнався дещо, чого ти точно не знаєш. Я не міг використати це, тому що мушу захищати свої джерела – так само як і тепер тебе. Але я розкажу тобі це; лише застерігаю: не базікай.

– О, добре.

– Це довга історія. Налити ще?

– Ні, краще стейк. Де кнопка?

– Ось.

– Добре, натисни на неї.

– Я? Ти запропонувала приготувати вечерю. Де той дух дівчинки-скаута, яким ти так хизувалась?

– Бене Кекстоне, я ляжу просто тут, у траві, й помру з голоду до того, як дотягнуся, щоб натиснути кнопку, розташовану в шести дюймах від твого великого пальця на правій руці.

– Як забажаєш. – Він натиснув кнопку й повідомив кухні, щоб принесли замовлену страву. – Але не забувай, хто приготував вечерю. А зараз – Валентин Майкл Сміт. Перше, де зароджуються сумніви, – просто в його імені: «Сміт».

– Повтори, будь ласка.

– Сонечко, твій приятель перший задокументований міжпланетний байстрюк. Я мав на увазі – «дитя кохання».

– Якого чорта?

– Будь ласка, висловлюйся так, як це повинна робити леді. Пам’ятаєш щось про команду «Посланниці»? Не зважай; я вкажу на важливі моменти. Восьмеро людей, чотири подружні пари. Дві пари: капітан і місіс Бренти, доктор і місіс Сміти. Твій друг з ангельським обличчям, скоріше за все, син місіс Сміт від капітана Брента.

– Звідки це відомо? І – в будь-якому разі – яка різниця?

Джилл сіла і розгнівано заявила:

– Це підло – підіймати скандал, коли минуло вже стільки часу. Всі вони вже мертві, дай їм спокій!

– Думаю, ти можеш здогадатися, як про це дізналися. Група крові, резус-фактор, колір волосся та очей, усі ці генетичні штучки – напевно, ти знаєш про них більше, ніж я. У будь-якому разі, Мері Джейн Лайл Сміт – його мати, а капітан Майкл Брент – батько, і це абсолютно точно. Уся інформація є в записах команди «Посланниці»: напевно, ніколи до того людей не добирали так ретельно. Але завдяки цьому Валентин Майкл Сміт має чудову спадковість: рівень IQ його батька 163, матері – 170, і вони були професіоналами в своїх галузях. Для тих, кому не все одно, – продовжив Бен, – а багатьом не все одно, – це ще більше змусить зацікавитись ним, коли все вже стане на свої місця. Чула колись про «Лайл Драйв»?

– Звичайно. Нею скористався «Чемпіон».

– Як і кожний космічний корабель у наші дні. Хто її винайшов?

– Не… Зачекай-но хвилинку! Хочеш сказати, вона…

– Яка здогадлива маленька леді! Доктор Марі Джейн Лайл Сміт. Вона знала, що має дещо важливе – навіть попри те, що потрібні були подальші дослідження. Тож іще до експедиції вона заявила права на десяток основних патентів і розмістила їх усі в корпоративному трасті – комерційній, зверни увагу, організації, – а після цього передала контроль та проміжний прибуток Науковому фонду. Тож врешті-решт уряд отримав контроль над ними, але ці патенти належать твоєму другові з янгольським обличчям. Ніяких сумнівів бути не може. Вони варті мільйонів. А можливо, і сотень мільйонів, точно не знаю.