Роберт Хайнлайн - Чужинець на чужій землі

Кекстон спохмурнів:

– Джилл, якби ми збиралися повечеряти в ресторані, я не ризикував би, пішовши у ближчий, ніж у Луїсвіллі. А цій таратайці знадобиться щонайменше дві години, щоб дістатись туди. Як щодо того, щоб повечеряти в мене?

– «Сказав Павук до Мушки». Бене, я пам’ятаю останній раз. Я надто втомлена для боротьби.

– Ніхто на тебе не претендує. Суто у справі. Слово короля, не зійти мені з цього місця.

– Не знаю, що мені подобається більше. Якщо я в безпеці наодинці з тобою, то я, напевне, сплю. Ну що ж, добре, якщо слово короля…

Кекстон нахилився вперед і натиснув кнопку; таксі, що кружляло в очікуванні вказівок, прокинулося, зробило коло і взяло курс на готель, у якому жив Бен. Потім він набрав телефонний номер і запитав Джилл:

– Через скільки бажаєш, щоб принесли спиртне, солоденька? Я передам на кухню, щоб до того часу стейки були готові.

Джилл замислилась.

– Бене, у твоїй мишоловці є своя кухня.

– Одна з найкращих. Я можу підсмажити стейк на грилі, якщо ти про це.

– Я підсмажу його сама. Дай мені телефон. – Вона зробила замовлення, переконавшись, що Бен любить цикорій.

Таксі висадило їх на даху, і вони спустилися до квартири. Бенова квартира була не стильна й старомодна; єдина розкіш полягала в живому газоні у вітальні. Джилл зупинилася у коридорі, де зняла туфлі, а потім босоніж пройшлася вітальнею, ворушачи пальцями в прохолодній зеленій траві. Вона зітхнула.

– Боже, як це добре. Так ноги болять – відколи я почала навчання.

– Сядь.

– Ні, я хочу, щоб мої ноги пам’ятали це завтра, коли я буду на роботі.

– Як хочеш. – Він зайшов до буфетної, де змішав напої.

Трохи згодом вона подріботіла за ним, виглядаючи вже зовсім по-домашньому. Стейк чекав у багажному ліфті разом із запеченою картоплею, яку потрібно було лише розігріти. Вона нарізала салат, поставила його у холодильник, потім встановила на плиті режим стейку на грилі, щоб одночасно підігріти і картоплю, проте раптом зупинилась.

– Бене, у цієї плити є дистанційне керування?

– Звичайно.

– Ну тоді я не можу його знайти.

Він вивчив налаштування контрольної панелі, потім клацнув вимкнену опцію.

– Джилл, а що б ти робила, якби довелося готувати на відкритому вогні?

– Я б гарно вилаялась. Я була дівчинкою-скаутом, до того ж не найгіршою. А що б ти робив, розумнику?

Бен не відповів, підняв тацю й пішов у вітальню. Джилл пройшла, притримуючи сукню, щоб не зачепити траву. Вони серйозно налаштувалися на мартіні. Навпроти Бена стояв замаскований під акваріум стереовізійний блок. Бен увімкнув його, і гуппі з тетрасами зблідли, звільняючи місце коментатору – добре знаному Августу Ґрівзу.

– …майже достеменно відомо, – говорило стереозображення, – що Людину з Марса постійно тримають під впливом снодійного, щоб вберегти від викриття цих фактів. Це може надзвичайно сильно збити з пантелику правління, якщо…

Кекстон вимкнув блок.

– Друзяко, – сказав він весело, – ти не знаєш і половини того, що відомо мені. – Він спохмурнів. – Хоча ти можеш мати рацію в тому, що уряд тримає його під снодійним.

– Ні, це не так, – раптом сказала Джилл.

– Що? Що не так, солоденька?

– Людину з Марса не накачують снодійним, – сказавши зопалу більше, ніж хотіла, вона поспіхом додала: – За ним постійно наглядають санітар та лікар, але не було жодних розпоряджень щодо заспокійливих.

– Ти впевнена? Ти ж не одна з його медсестер, правда ж?

– Ні. Там тільки санітари. Гм… більш важливий той факт, що жінкам заборонено до нього заходити і за виконанням цього наказу стежать кілька морських піхотинців.

Кекстон кивнув.

– Я чув про це. Річ у тому, що ти не знаєш, чи дають вони йому ліки, чи ні. Чи не так?

Джилл розглядала свій порожній келих. Її дратувало те, що Бен їй не повірив; але вона розуміла, що повинна перевести тему на себе, щоб повернутися до вже сказаного.

– Бене? Ти ж не здаси мене?

– Здати тебе? Як?

– Будь-яким чином.

– Гм… Я багато чого знаю, але йду далі.

– Добре. Спочатку налий мені ще.

Щойно він це зробив, Джилл продовжила:

– Я знаю, що вони не дають йому ліків, тому що говорила з ним.

Кекстон повільно засвистів:

– Я знав. Коли я прокинувся сьогодні вранці, то сказав собі: «Зустрінься з Джилл. Вона мій козир у рукаві». Любонько, випий іще. Ось, візьми пляшку.

– Не так швидко, дякую.

– Як забажаєш. Чи можу я розтерти твої втомлені ніжки? Леді, у вас треба взяти інтерв’ю. Публіка чекає на це з тремтливим нетерпінням. Почнімо від самого початку. Як…