Курт Воннегут - Колиска для кішки

Мертві. Майже всі вони тепер мертві.

Боконон учить нас: «Сказавши „Прощавай“, ти ніколи не помилишся».

На моїй башті було накрито столи, які рясніли місцевими делікатесами: смажені папужки в мундирчиках із їхнього власного зеленувато-синього пір’я, земляні краби бузкового кольору (їх вийняли з панцирів, подрібнили, засмажили в кокосовій олії та знов наповнили панцирі), мальки акули, нафаршировані банановим пюре, а також нарізане маленькими кубиками варене м’ясо альбатроса на прісних, несолоних кукурудзяних коржах.

Альбатроса, як мені пояснили, було підстрелено з тієї самої башти, де тепер стояли столи.

Напоїв було лише два, обидва без льоду: пепсі-кола та місцевий ром. Пепсі-колу наливали в пластикові пивні стакани, ром – у шкаралупи кокосових горіхів.

У солодкому букеті ароматів рому був якийсь присмак, якого я не впізнав, хоч він чомусь нагадав мені мої підліткові роки.

Френк пояснив мені, чому цей присмак здається мені знайомим.

– Ацетон!

– Ацетон?

– Входить до складу клею для моделей літаків.

Пити цей ром я не став.

Посол Мінтон, як і належить дипломату, прикидався гурманом, другом усього людства та любителем усіх напоїв, що людство бадьорять. Він раз у раз підіймав свій кокос, проголошуючи тости, але я не помітив, щоб він з нього пив. А ще при Мінтоні був плаский ящик – я таких доти не бачив. Він виглядав, мов футляр для тромбона, але містив, як виявилось, пам’ятний вінок, який посол мав кинути в море.

Єдиним, хто все ж таки пив ром, був Г. Лов Кросбі, вочевидь, геть позбавлений нюху. Йому було весело: він сьорбав ацетон зі свого кокоса, усівшись на гарматі – його товста дупа затикала отвір запалу. Кросбі дивився на море через великий японський бінокль. Дивився він на мішені для стрільби, що колихались на хвилях, прикріплені до поплавків.

Поплавки були прив’язані до якорів. Мішені мали форму людських фігур, вирізаних з картону.

Фігури мали послужити для демонстрації могутності Військово-повітряних сил Сан-Лоренцо: усі шість літаків стрілятимуть по них та кидатимуть бомби.

Кожна мішень являла собою карикатуру на якусь видатну особу, причому ім’я кожної особи було написане спереду та ззаду мішеней.

Я спитав, хто автор карикатур, і дізнався, що це мій знайомий доктор Вокс Гумана, християнський священик. Він стояв поруч зі мною.

– Я не знав, що ви маєте також талант художника!

– Авжеж. У молоді літа я довго не міг вирішити, ким стати.

– Думаю, що ви зробили правильний вибір.

– Я молився про вказівку з небес.

– І ви її одержали!

Г. Лов Кросбі передав бінокль дружині.

– Дивись, он там, найближчий – це старий Джо Сталін, а Фідель Кастро бовтається на якорі поряд з ним.

– А ще старий Гітлер, – захихотіла Гейзел, задоволена видовищем. – І той товстий Муссоліні, і якийсь старий япошка!

– Там іще Карл Маркс є!

– І навіть кайзер Білл, такий німець у касці, – воркувала Гейзел. – Хто б міг подумати, що я його ще раз побачу!

– А цей потворний Mao… Бачиш старого Mao?

– Ага! Цей зараз одержить стусана! – раділа Гейзел. – Добряче його відлупцюють, навіки запам’ятає. Дуже дотепно це придумано!

– Вони зібрали тут майже всіх ворогів свободи, – підсумував Г. Лов Кросбі.

Ніхто серед гостей ще не знав, що я стану президентом. Ніхто не знав, наскільки близька остання година «Папи». Френк офіційно повідомив, що «Папа» спокійно відпочиває, що «Папа» передав усім свої найкращі побажання.

Френк також оголосив програму урочистостей: посол Мінтон кине вінок у море на честь Ста мучеників, потім літаки уразять мішені на морі, а тоді він, Френк, скаже кілька слів.

Він не попередив товариство, що після його слів я скажу свої.

Отже, зі мною всі поводились, як із приїжджим журналістом, а я займався невинним гранфалонством .

– Привіт, матусю, – сказав я Гейзел Кросбі.

– Агов, та це ж мій хлопчик! – Гейзел розкрила мені свої парфумовані обійми та повідомила гостям: – Цей хлопчина – гужер!

Касли, батько й син, стояли осторонь від компанії. Їх давно вже не запрошували до палацу «Папи», і їм було цікаво, чому покликали тепер.

Касл-молодший прозвав мене Копачем.

– Доброго ранку, Копачу. Чи багато нових слів накопали?

– Я міг би спитати вас про те ж саме.

– Я розмірковую, чи не почати загальний страйк письменників, поки людство не прийде до тями. А ви б підтримали такий страйк?