Курт Воннегут - Колиска для кішки

Така різка відмова Френка від співучасті в моїх соціальних справах вразила й розсердила мене, і я сказав йому підкреслено іронічно:

– Чи ви не будете такі люб’язні повідати мені, які чисто технічні заходи ви плануєте на цей найурочистіший день?

На це мені була дана суто технічна відповідь:

– Ремонт електричного обладнання та підготовку повітряного параду.

– Гаразд! Отже, одним з перших моїх досягнень на посаді президента буде повернення світла народові.

Іронії Френк не вловив. Він віддав мені честь:

– Я зроблю все, що буде в моїх силах, сер. Але не можу гарантувати, що скоро зможу дати світло.

– Саме це мені й потрібно – освітлена країна.

– Я зроблю все, що можливо, сер. – Френк знов віддав честь.

– А що то за повітряний парад? – спитав я. – Як це робиться?

Я отримав другу відповідь, суху, мов дрова:

– О першій годині пополудні, сер, шість літаків Повітряних сил Сан-Лоренцо пролетять над цим палацом, після чого почнуть стріляти по мішенях, які будуть встановлені на воді. Це шоу є частиною святкування Дня ста мучеників за демократію. Крім того, посол Америки планує кинути в море вінок.

Тоді я вирішив, що попрошу Френка проголосити моє сходження на трон відразу після церемонії з вінком та повітряного шоу.

– Чи це буде правильно? – спитав я у Френка.

– Ви тут хазяїн, сер.

– Я думаю, мені краще приготувати промову заздалегідь. А ще треба буде провести якусь присягу, щоб усе виглядало пристойно, офіційно.

– Ви тут хазяїн, сер.

За кожним разом, що він казав ці слова, мені здавалось, ніби вони лунають здалеку й відстань збільшується, немов Френк опускався по сходах до глибокої шахти, а я мусив залишатися нагорі. І я гірко усвідомив, що, згодившись стати «хазяїном», я подарував Френкові можливість досягнути того, чого він прагнув найбільше, чого досяг колись його батько: забезпечити себе почестями та життєвими благами, одночасно позбавившись усякої особистої відповідальності. Для цього він, так би мовити, поспішав сховатись у кам’яному мішку.

Кімната, де я писав свою промову, була розташована в башті. Кругла, майже порожня, вона не містила нічого, крім стола та стільця. Промова також вийшла округлена, майже порожня та не дуже змістовна.

Я висловив надію. Я виказав смиренність.

І виявилося, що я не можу обійтись без Бога. Досі я ніколи не потребував його підтримки, ніколи не думав, що таку підтримку можна одержати.

Тепер я відчув, що маю в це вірити – і повірив.

А ще я потребував підтримки народу. Я звелів принести перелік гостей, запрошених на церемонію, і не знайшов у ньому Джуліана Касла та його сина. Я негайно послав гінців запросити їх, бо вони знали про мій народ більше від усіх, за винятком Боконона.

З Бокононом теж вийшло ніяково: спершу я розмірковував, як попросити його увійти до мого уряду, щоб створити щось на зразок Божого царства для народу. Я мав намір наказати, щоб жахливий гак біля воріт палацу негайно зняли, і вже уявляв собі загальний захват радісного натовпу.

Але потім я зрозумів, що Боже царство має забезпечити народу щось більше, ніж святий чоловік при владі: удосталь смачної їжі для всіх, гарні оселі для всіх, добре влаштовані школи, міцне здоров’я, приємні розваги для всіх, а перш за все працю для всіх, хто хоче працювати. Жодної з цих речей ані Боконон, ані я не змогли б дати.

Отже, добро і зло мали залишитись відокремленими: добро в джунглях, зло в палаці. Це була єдина тривала розвага, яку ми могли дати народові.

До моїх дверей постукав слуга, сповістив, що гості почали прибувати.

Я сховав свою промову в кишеню та пішов гвинтовими сходами моєї башти нагору. Там, на даху мого замку, оточеному парапетом, я знайшов моїх гостей, моїх слуг, я побачив згори мої стрімчаки та моє тепле море.

Згадуючи всіх тих людей, яких я побачив на даху башти, я промовляю сто дев’ятнадцяте каліпсо Боконона, де він пропонує нам заспівати з ним разом:

Там були присутні посол Горлік Мінтон з дружиною, Г. Лов Кросбі, виробник велосипедів, зі своєю Гейзел, доктор Джуліан Касл, гуманіст і філантроп, його син Філіп, письменник та власник готелю, малий Ньютон Гоніккер, живописець, та його музично обдарована сестра, місіс Гаррісон Ч. Коннерс, моя божественна Мона, генерал-майор Франклін Гоніккер та двадцять найповажніших чиновників і військових Сан-Лоренцо.