Курт Воннегут - Колиска для кішки

– Але Боконона так і не спіймали? – спитав я.

– На це Мак-Кейбу все ж таки стало розуму. Він ніколи не брався всерйоз ловити Боконона. Хоча зробити це було б неважко.

– Чому ж не зробили?

– Мак-Кейб зберіг досить кмітливості, щоб зрозуміти: не маючи святого, з котрим він веде війну, він сам стане пустушкою. «Папа» Монсано це теж розуміє.

– А люди все ще вмирають на гаку?

– Це неминучий кінець.

– Я хотів сказати, чи «Папа» справді страчує людей у такий спосіб?

– Він влаштовує по одній страті що два роки, так би мовити, щоб вода в казанку кипіла й надалі. – Він зітхнув, поглянувши на вечірнє небо. – Діла, діла, діла…

– Як це?..

– Так кажемо ми, боконісти, – сказав Джуліан, – коли відчуваємо, що багато таємних подій відбувається навколо нас.

– Ви? – я був глибоко вражений. – Ви теж боконіст?

Він спокійно подивився на мене.

– Ви теж. У свій час ви це зрозумієте.

Анджела, Ньют і ми з Джуліаном Каслом сиділи на терасі, пили коктейлі. Від Френка досі не було звісток.

Виявилось, що й Анджела, і Ньют полюбляють міцні напої. Касл розповів мені, що гульба молодих літ коштувала йому однієї нирки, тому він примушений, на жаль, обмежуватися лише імбирним пивом.

Проковтнувши кілька келихів, Анджела почала скаржитись, як людство заборгувало її батькові.

– Він дав їм стільки всього, а вони йому майже нічого!

Я почав вимагати конкретних прикладів жадібності людства й одержав кілька точних відповідей.

– Загальна сталеплавильна компанія платила батькові сорок п’ять доларів за кожний патент, одержаний на його винаходи, – сказала Анджела. – Таку ж саму суму платили будь-якому співробітникові компанії! – вона трагічно потрясла головою. – Сорок п’ять доларів – та ви тільки подумайте, що то були за винаходи!

– Гммм… – сказав я. – Наскільки я розумію, він також платню одержував.

– Більше ніж двадцять вісім тисяч доларів на рік він не одержував ніколи.

– Мені здається, що це досить непогана сума.

Анджела вкрай обурилась.

– А ви знаєте, скільки заробляють кінозірки?

– Буває, що багато.

– Ви знаєте, що доктор Брид заробляв щороку на десять тисяч більше, ніж мій батько?

– Безперечно, це було несправедливо.

– Я ненавиджу несправедливість!

Вона вже дозріла до справжньої істерики, і я поспішив змінити тему. Я спитав Джуліана Касла, що, на його думку, станеться з картиною, яку він викинув у водоспад.

– Там унизу є маленьке селище, п’ять чи шість хатиночок. До речі, там народився «Папа» Монсано. Вода спадає до великого природного басейну, а далі через вузьке гирло витікає до річки. Селюки перегородили це гирло металевою сіткою.

– Отже, Ньютова картина зараз потрапила на ту сітку? – спитав я.

– Це бідна країна, якщо ви досі не помітили, – сказав Касл. – Жодна річ не лежить довго на сітці. Ньютову картину, а також недопалок моєї сигари, напевне, уже сушать на сонці. Чотири квадратних фути проклеєного полотна, чотири обстругані гладенькі рейки від підрамника, кілька кнопок та сигара. Усе разом – дуже непогана здобич для когось дуже-дуже бідного.

– Мені часом волати хочеться, – сказала Анджела, – коли я думаю, скільки платять різним людям і як мало платили батькові, а скільки всього він дав людству!

Вона ледь не плакала.

– Не плач, – ласкаво попросив її Ньют.

– Інколи я не можу втриматись, – сказала сестра.

– То піди візьми свій кларнет, – порадив Ньют. – Це тобі завжди допомагало.

Я спершу подумав, що ця порада дуже смішна. Але з Анджелиної реакції я зрозумів, що для неї це має серйозне значення.

– Коли я в такому стані, – сказала вона Каслу й мені, – буває, що, крім цього, ніщо не допомагає.

Але місіс Коннерс була занадто боязкою, щоб відразу взятися за кларнет. Ми мали довго просити її, а вона мала випити ще два келихи.

– Вона справді чарівно грає, – пообіцяв малюк Ньют.

– Я хотів би вас послухати, – сказав Касл.

– Гаразд, – нарешті сказала Анджела й похитуючись підвелася. – Добре. Зіграю.

Коли вона вийшла, Ньют перепросив за сестру.

– У неї були неприємності. Вона потребує відпочинку.

– Вона хворіла? – спитав я.

– Вона має чоловіка-паскуду, – сказав Ньют. Він не приховував від нас, що ненавидить молодого, красивого чоловіка Анджели, надзвичайно успішного Гаррісона Ч. Коннерса, президента компанії «Фабрі-Тек». – Він майже не буває вдома, а коли з’являється, то п’яний в дим і весь у губній помаді.