– Агов, друзі, – сказав я, – я увійшов чи то занадто рано, чи запізно, але, повторюю, я не бачив нічого, що б варто було комусь розповідати. Будь ласка, встаньте!
Вони підвелися не зводячи з мене погляду. Вони тремтіли і здригались. Мені нарешті вдалося переконати їх, що я нікому не розповім про те, що бачив.
А бачив я, зрозуміло, боконістський ритуал боко-мару , або злиття свідомостей.
Ми, боконісти, віримо, що неможливо торкатися п’ятами п’ят іншої людини, не люблячи її, причому слід забезпечити, щоб ноги обох осіб були чистими й гарно доглянутими.
Основи цієї церемонії з’єднання ніг у цьому каліпсо:
Ми торкаємось п’ят один одного, так,
Бо ми варті того, це любові є знак.
Один одного будемо так ніжно кохати,
Як нас любить Земля, наша лагідна мати.
Повернувшись до своєї кімнати, я знайшов там Філіпа Касла – майстра мозаїки, історика, укладача власного покажчика, писанта і власника готелю. Він вставляв на місце рулон туалетного паперу у вбиральні.
– Дякую, – сказав я.
– Нема за що.
– Яка гостинність! Де ще знайдеш власника готелю, котрий особисто піклується про добробут пожильців?
– Де ще знайдеш готель з одним-єдиним гостем?
– Зовсім недавно ви мали трьох.
– Були колись добрі часи.
– Може, я лізу не в свою справу, але, чесно кажучи, мені важко зрозуміти, що цікавого може знайти особа з вашими інтересами й талантом у готельному бізнесі?
Він похнюпився.
– Здається, я поводився з гостями не так добре, як треба, еге ж?
– У мене є знайомі в Корнелльській готельній школі, так ось вони б, напевне, поводились із подружжям Кросбі дещо інакше.
Касл сумно похитав головою.
– Так, так, розумію. – Він сплеснув руками. – Дідько його знає, для чого я побудував цей готель, мабуть, хотів чимось заповнити життя. Чимось займатись, не відчувати самотності. – Він струснув головою. – Мав такий вибір: стати відлюдником або відкрити готель – без проміжних варіантів.
– Я чув, ви зростали при лікарні вашого батька?
– Так. Ми з Моною обоє росли там.
– Чому ж ви не захотіли розпорядитись своїм життям так, як ваш батько?
Касл-молодший, ледь усміхнувшись, уникнув прямої відповіді.
– Батько – дивна людина. Думаю, він вам сподобається.
– Сподіваюсь, що так. На світі мало настільки безкорисливих людей, як він.
– Одного разу, – сказав Касл, – коли мені було десь років п’ятнадцять, на грецькому судні, що йшло з Гонконґу до Гавани з вантажем плетених меблів, збунтувалась команда. Це було неподалік від нас. Бунтівники захопили корабель, але не знали, як ним керувати, і налетіли на скелі поблизу резиденції «Папи» Монсано. Потонули всі, окрім щурів. Щури та плетені меблі дістались берега.
Він замовк, але я не був певний, що це кінець історії, і спитав:
– Що ж потім?
– Потім одні люди одержали безкоштовні меблі, а другі – бубонну чуму. У батьковій лікарні померло тисяча чотириста хворих за десять днів. Бачили ви коли-небудь, як помирають від бубонної чуми?
– Не мав такого нещастя.
– Лімфатичні вузли в паху та під пахвами розпухають до розміру грейпфрута.
– Розумію.
– Після смерті тіло чорніє. У випадку Сан-Лоренцо на чорній шкірі це не помітно. Коли епідемія була в розпалі, «Дім надії та милосердя в джунглях» виглядав немов Освенцім чи Бухенвальд. Гора тіл була такою великою, що в ній зав’яз бульдозер, який мав зіштовхнути їх у братську могилу. Батько багато днів працював без сну, працював і втрачав життя за життям.
Жахливу розповідь Касла перервав дзвінок телефону.
– Господи, – сказав Касл, – я навіть не знав, що телефон уже підключили.
Я взяв слухавку.
– Алло?
Мене потурбував генерал-майор Франклін Гоніккер. Він ледве дихав і здавався смертельно наляканим.
– Слухайте! Ви мусите приїхати до мене прямо зараз. Нам треба поговорити! Це буде дуже важливо для вас!
– Ви можете пояснити, що сталося?
– Не по телефону, не по телефону. Приїжджайте до мене. Прямо зараз! Прошу!
– Гаразд.
– Я не жартую. Це дуже важливо для вас. Найважливіша річ у вашому житті!
Він поклав слухавку.
– Що там таке? – спитав Касл.
– Не маю уявлення. Френк Гоніккер бажає бачити мене прямо зараз.
– Не поспішайте. Відпочиньте. Френк – ідіот.
– Він сказав, це дуже важливо.
– Звідки йому знати, що важливо, а що ні? Я міг би вирізати кращого чоловічка, ніж він, навіть із банана.
– Ну що ж, тоді закінчуйте оповідати вашу історію.
Читать дальше