Курт Воннегут - Колиска для кішки

Водій сказав, що Сан-Лоренцо оголосив війну Німеччині та Японії через годину після нападу на Перл-Харбор.

По всьому Сан-Лоренцо зібрали сотню чоловіків, щоб битися на боці демократії. Цю сотню посадили на корабель, який вирушив до Сполучених Штатів, де їх мали озброїти й навчити.

Німецька субмарина потопила корабель, щойно він вийшов з гавані Болівара.

– Осе, сур, – сказав він на діалекті, – бури си-то мучо-нико-ов са замоо-крац-ую.

У такий спосіб він повідомив мені: «Оце, сер, і були сто мучеників за демократію».

Виявилось, що подружжя Кросбі та я – перші постояльці нового готелю. Ми мали зробити перші записи в реєстраційній книзі «Каса Мона». Це викликало дивні почуття.

Кросбі підійшли до стійки першими, але суцільно чисті сторінки реєстраційної книги так вразили Г. Лов Кросбі, що він не зміг примусити себе писати. Йому треба було морально підготуватись.

– Записуйтесь ви, – сказав він мені. Але для того щоб я не здогадався, що він такий забобонний, фабрикант заявив, що хоче сфотографувати чоловіка, котрий робив величезну мозаїку на свіжо оштукатуреній стіні вестибюля.

Це був портрет Мони Еймонс Монсано в двадцять футів заввишки. Майстер, що працював над ним, був молодий і м’язистий. Він сидів на верхній перекладині драбини, одягнений тільки в білі полотняні штани.

Цей чоловік був білий.

Майстер викладав із золотого дроту тоненькі волосинки на потилиці Мони над лебединою шийкою.

Кросбі пішов його фотографувати; повернувшись, доповів, що той тип – найбільший писант з усіх бачених ним. Кажучи це, Кросбі набув кольору томатного соку. «Дідько зна що: ви йому слово, а він усе виверне навиворіт!»

Тоді я підійшов до майстра, кілька хвилин спостерігав за ним, а потім сказав:

– Я вам заздрю.

– Нарешті, – зітхнув він. – Я знав, що слід тільки почекати досить довго, щоб хтось прийшов і позаздрив мені. Я вмовляв себе бути терплячим – рано чи пізно якийсь заздрісник обов’язково з’явиться.

– Ви американець?

– Маю таке щастя. – Молодик займався своїм ділом, не відриваючись – подивитись, з ким він розмовляє, йому було ніколи. – Ви теж бажаєте сфотографувати мене?

– А що, не можна?

– Я мислю, отже, я існую, а значить, мене можна фотографувати.

– На жаль, я не взяв з собою камери.

– То йдіть по неї, бога ради! Бо ви ж не з тих людей, хто довіряє своїй пам’яті, чи не так?

– Не думаю, що скоро забуду обличчя, над яким ви працюєте.

– Ви все забудете, коли помрете, і я також. Я маю намір усе забути, помираючи, чого й вам бажаю.

– Мона позувала для вас, чи ви скористались фотографією, чи ще як?

– Я працюю ще як.

– Що?

– Я працюю ще як. – Він постукав себе по скроні. – Усе тут, у цьому казанку, що викликає заздрість.

– Ви з нею знайомі?

– Маю таке щастя.

– Френк Гоніккер – ось хто щасливець.

– Френк Гоніккер – це шматок лайна.

– Бачу, вам притаманна відвертість.

– А ще мені притаманне багатство.

– З цим вас можна привітати.

– Якщо хочете почути висновок знавця, гроші зовсім не обов’язково приносять щастя.

– Дякую за інформацію. Ви зараз позбавили мене великого клопоту. Я саме збирався підзаробити грошиків.

– Яким чином?

– Книгу писати.

– Я теж колись написав книгу.

– Як ви її назвали?

– «Сан-Лоренцо, – сказав він. – Країна, історія, люди».

– Отже, наскільки я розумію, – сказав я майстрові, – ви Філіп Касл, син Джуліана Касла.

– Маю таке щастя.

– А я прибув сюди, щоб побачитися з вашим батьком.

– Ви продаєте аспірин?

– Ні.

– Це погано. Батькові потрібен аспірин. Запас майже скінчився. Може, маєте якісь чудодійні ліки? Батькові подобається творити чудеса час від часу.

– Я не торгую ліками. Я письменник.

– То ви вважаєте, що письменник не може торгувати ліками?

– Здаюсь. Визнаю себе винним.

– Батькові потрібна така книга, щоб її читати пацієнтам, котрі вмирають або страждають від страшних мук. Не думаю, щоб ви написали щось подібне.

– Поки що ні.

– Між тим, це могло б принести купу грошей. Ось вам іще корисна порада.

– Можна було б перекроїти Двадцять третій псалом, дещо підновити, так, щоб ніхто не здогадався, що автор – не я.

– Боконон намагався перекроїти його. Він розповідав мені про це. Боконон зрозумів, що там жодного слова не можна змінити.

– Ви з ним також знайомі?

– Мав таке щастя. Він учив мене, коли я був малим хлопчиськом. – Філіп розчулено вказав на мозаїку. – Він і Мону вчив теж.