Другий даяк позирнув на нього здивовано й злякано, але не поспішив на допомогу, а, навпаки, одійшов далі, під захист стіни, і поводив очима, вишукуючи в темряві несподіваного й страшного ворога.
Ніде нічого не було чути. Маєток-лабораторія, в якому завжди цілу добу гуділи, дзижчали, дирчали всілякі машини, в цей вечір завмер. Тільки верещання цикад і порушувало тоскну тишу.
Саме ці одноманітні настирливі звуки й сховали в собі тихий шурхіт. Крихітна бамбукова стріла, випущена з «сумпітану», малайської духової рушниці, прослизнула майже нечутно і ледь-ледь дряпнула і другого даяка по руці.
Але ця стріла була страшнішою за розривну кулю «дум-дум». Даяк аж підстрибнув. Не гаючи ані секунди, він почав висмоктувати й випльовувати кров із ранки, сподіваючись не допустити поширення смертоносної отрути.
Тільки марними були його намагання. За хвилину він уже не міг стояти на ногах. Через дві — упав навзнак.
І тоді згори, з-за кам'яної балюстради правого крила будинку, визирнув старий Чен. З спритністю, не властивою для літньої людини, він спустився вниз пожежною драбиною і шмигнув у двері корпусу.
Але не встиг він пробігти кілька кроків, як пролунала черга з автомата. Другий даяк, навіть помираючи, зумів помститися. Дві чи три кулі влучило в Чена.
Ці постріли стали немовби якимсь сигналом. Раптом згасла електрика. Почулася стрілянина з північної башти. Їй відповідав хтось із-за водокачки.
Ішов нічний бій — запеклий, жорстокий.
А старий Чен повз і повз угору кам'яними сходами. Нарешті, впав головою на мармур.
Тільки крок лишився до горішньої площадки. Двадцять кроків відділяло Чена від замкненої лабораторії, в якій прив'язані до інтегратора Щеглов і Петерсон з надією прислухалися до звуків бою.
Але у кожного в житті буває остання межа, за яку самотужки вже не переступиш.
Розділ XXII
КІНЕЦЬ «ВОЛОДАРЯ ВСЕСВІТУ»
Із спостережного пункту, — височенної секвойї, звідки було видно майже весь Грінхауз, — повідомили, що у стані ворога відбувається щось незрозуміле: чулася приглушена стрілянина, а потім група озброєних" людей провела через двір двох арештантів.
— Це Щеглов і Чен! — зойкнув Лимар. — Треба негайно починати наступ. Їх ще можна врятувати.
До штурму, власне, було все готове. В глибокій улоговині перед Грінхаузом скупчилося кілька сот бійців; артилеристи й мінометники закінчували останні приготування. Але наказ на просочування в розташування ворога загін одержав аж перед смером.
Один по одному, намагаючись не виявити себе жодним звуком, бійці виходили з улоговини, повзли чагарником і зникали в отворі колодязя. Вентиль було закручено докраю, але вода заповнювала трубу майже до половини.
Що чекало на оцих відважних людей там, попереду?
Непоборні в своїй згуртованості, партизани в хвилини пересування по трубі та виходу з неї були безсилими. Кожного з них могла зустріти куля або навіть чіпкі пальці ворожих солдатів. Та ніхто не відмовився від важкого й небезпечного завдання.
Раптом з усіма пішов і Михайло Лимар. Його не пускали, але він таки домігся свого, наполягаючи насамперед на тому, що тільки він знає товариша Щеглова.
Бувають хвилини великого збудження, коли людина, здійснивши ряд вчинків, пізніше не може пригадати нічого, крім найголовнішого. Свідомість, спрямована на досягнення мети, обминає неістотне, не фіксує деталей.
Отак трапилося і з Лимарем.
Парімі не дозволили піти в бій. Вона провела Мишка до виходу з улоговини, затримала коханого, старанно перевірила, як припасовано на ньому зброю, навіщось застебнула гудзик на комірці його гімнастьорки, припала всім тілом, прошепотіла по-малайському якусь фразу, поцілувала і легенько штовхнула в плече: — Йди!
Мишко хотів ще на якусь хвильку затримати її, щоб сказати щось дуже щире, дуже хороше, — таке, чого ніхто не говорив нікому й ніколи, — але дівчина вислизнула з його обіймів і зникла в темряві.
Що вона йому сказала?.. «Люблю»?.. «Чекатиму»?
Він цього не знав. Різні мови існують ніби навмисне, щоб люди не могли порозумітися одне з одним. Але одне й те саме слово якої завгодно мови може звучати по-різному. Незначна зміна в наголосі, тембр, сила звуку визначають не тільки зміст слова, але й ставлення однієї людини до іншої. І оці відтінки розрізняє не вухо, а серце.
Лимареве серце відчуло: «Вона кохає! Кохає по-справжньому, щиро, навіки».
Дивно складається людська доля! Довелося побачити світу, зустрічати красивих дівчат, які закохувалися в нього, зітхали, бомбардували ніжними листами, а він лишався холодним і байдужим. А тут, на чужині, стала на шляху тендітна смаглява Паріма, назвала коханим, заполонила серце й розум і зробилась найдорожчою в світі.
Читать дальше