— Як… звуть?.. — повільно, з великим зусиллям перепитує хворий. Він морщить лоба, пригадуючи: а справді, як його звуть і хто він такий?
Не тільки сліпоту, а й багато інших захворювань та вад можна вилікувати за допомогою цього чудесного приладу. Буває, наприклад, що людина втратить пам'ять. Вона одразу ж забуває, що бачить і чує. То хай же з шоломом диференціатора на голові вона примусить свій мозок тренуватися, працювати, — хай напружує його так, як напружує зараз оцей хворий.
— Мене… звуть… Михайло…
— Світло бачите?
— Бачу.
Лише секунду тому він не бачив. Отже, мозок бореться, мозок одужує!
— Досить! — шепоче академік. — Кінчайте. Клацнув перемикач. Згасли лампи потужних прожекторів. Тьмяно, непривітно стало у великому залі.
Мишко схопився з крісла й зойкнув:
— Бачу!.. Вас бачу, товаришу професор!.. Ви у сірому костюмі, так?.. Петре Сергійовичу, і вас!.. Ой, знову темніє в очах!.. Я знову не бачу!.. Не бачу!
— Заспокойтесь, заспокойтесь, мій друже! — лагідно, наче до дитини, говорить академік. — Це ж тільки перший сеанс. Щораз довше світитиме для вас світло. І, нарешті, засяє для вас назавжди.
— Спасибі! — Лимар намацав руку академіка й міцно потиснув її. — Спасибі!
Щеглов одвернувся. Йому в грудях став терпкий клубок, радісним болем стиснулось серце.
Він звик вважати себе за розсудливого, черствого, нездатного до сантиментів. Але в цю мить не міг бути спокійним і він.
Паріма плакала, не соромлячись. То були світлі сльози радості.
Щеглов узяв її за руку й підвів до Михайла. Вона мовчки обняла коханого, припала щокою до його плеча. І він не здивувався, — так, ніби знав, що Паріма увесь час була тут поруч.
— Ходімо, люба! — сказав він тихо.
— Тільки — не хвилюватись! — погрозив услід їм Довгополов. Він витер піт з лоба й повторив уже з іншою інтонацією: — Не хвилюватись!.. Гм… Добре сказати!
Академік посмикав себе за сиву бороду і рвучко обернувся до Щеглов а:
— Прозрів!.. Ви чуєте: прозрів!.. Хай на мить, але ж це тільки початок. Людина, приречена до найстрашнішого, врятована…
Він ще трохи помовчав, а потім жартівливо поскаржився:
— А про що ж мріяти далі?.. Підкорено землю і води, енергію атома і міжзоряні простори… Починає розкриватися найглибше: таємниця живого мозку… Що ж іще?
Щеглов тільки посміхнувся у відповідь: любий академіку, попереду ще роботи та роботи! І завжди, немов полум'яні дороговкази, палахкотітимуть ясні мрії. Без мрій нема життя.
— Я бачу сонце! — почувся з коридора схвильований голос Лимаря.
Довгополов і Щеглов озирнулися. Крізь одчинені двері було видно: біля вікна, залиті яскравими променями сонця, стояли двоє — молоді, сильні, красиві.
1953—54 рр. Харків — Ірпінь — Харків