Николай Дашкиев - Володар Всесвіту

Але цей бій — не перший і не останній. Ще будуть і будуть безсонні ночі, штурмові походи, наступи й відступи. І тому колона втомлених людей не плентається, а йде чіткою, швидкою ходою непомітними стежками, через гірський хребет, в глиб «рімби», яка і захищає і годує відважних.

На перевалі колону наздогнала Паріма. Дівчина ще здалеку почала шукати очима найвищого. Але його ніде не було видно.

— Мі-Ха-Ло… Де Мі-Ха-Ло? — стурбовано запитала вона у одного з бійців.

Боєць, не відповідаючи, сумно схилив голову.

І тоді Паріма відчула, що сталося щось неймовірно страшне, непоправне…

Розштовхуючи людей, вона кинулась вперед… І раптом стала, мов укопана. Просто перед нею рухалися ноші, на яких лежав її коханий.

— Забитий?? — Паріма зойкнула, перетнула шлях носіям. — Стійте!.. Забитий… Не несіть його в «рімбу»!.. Він любив сонце…

Вона, ридаючи, впала на нерухоме тіло.

— Що ти робиш, божевільна! — закричав якийсь боєць, тягнучи її за плечі від нош. — Мі-Ха-Ло не забитий, він — поранений!

— Поранений? — Паріма скочила на ноги і, ще не вірячи бійцеві, зашепотіла: — Мі-Ха-Ло, це я… Мі-Ха-Ло, ти мене чуєш?

Та Мі-Ха-Ло нічого не бачив і не чув. Він був тяжко поранений в голову. Але він дихав. Він жив. І цього вже досить.

— Відійдіть. Я сама, — дівчина взялась за один край нош. — Повільніше!.. йому дуже боляче.

І знову колона рушила вперед.

…Розвіювався туман над перевалом. Щораз світлішало, блакитнішало, глибшало небо.

Сходило сонце, і слід було сподіватися, що наступаючий день буде безхмарним.

Почувся мелодійний гудок. Петро Сергійович Щеглов, підійшовши до візефона, натиснув кнопку:

— Слухаю.

Абонент мовчав. Телевізійний екран не спалахував.

— Слухаю вас, товаришу!

І знову — жодного звуку. Але контрольна лампочка горіла, і це свідчило, що апарат справний.

— Товаришу, ви, напевне, вперше користуєтесь візефоном?.. То натисніть червону кнопку поруч диска.

І щойно він це промовив, як враз по екрану промайнули різнобарвні лінії, набули чіткості й рельєфу, обрисували погруддя вродливої смаглявої дівчини в червоній сукні.

— Парімо! — вигукнув Щеглов на всі груди. — Яким чином?.. Чому не писали?.. Де ви зараз?.. Негайно їдьте сюди!

— Я тут, у Москві… Вилетіла несподівано, ракетопланом… — дівчина, певно, ще не отямилась після блискавичної подорожі в стратосфері, не призвичаїлась до думки, що вона таки потрапила до Радянського Союзу. Її обличчя було безпорадним і розгубленим.

— А де… Мі-Ха-Ло?.. — Паріма зашарілась, затнулась: вона вже давно оволоділа російською мовою, але в цю мить на вуста мимохіть навернулося те ім'я, яке назавжди лишилося в її серці.

— Мі-Ха-Ло працює… — Щеглов збентежився і не міг цього приховати.

— Михайло хворий?.. З ним щось трапилось?.. — Паріма стурбовано звела брови, підійшла ближче до екрана. — Кажіть… Одразу кажіть… Я не одержувала від нього листів майже місяць…

— Ні, все гаразд, Парімо!.. Просто я не хочу, щоб він… Ззаду з гуркотом впав стілець. З вітальні до кабінету, обмацуючи руками повітря, йшов Лимар.

— Паріма?.. — запитав він гірко. — Ви пишете Парімі листа?.. Не треба… — Мишко наткнувся на стіл і поморщився від болю. — Тобто напишіть. Тільки все, як є. Досить її обдурювати. Я сліпий, так. І листи за мене пише інженер Щеглов.

Щеглов зробив Парімі поквапний знак і, не гасячи екрана візефона, вимкнув мікрофон і динамік. Потім підійшов до Михайла, посадив його на стілець і сказав:

— Гаразд. Листи писав я. Що ж далі? Михайло скипів:

— Петре Сергійовичу! Я поважаю вас, як рідного батька. Але… Не можна жартувати. З цим не жартують… Паріма знала мене дужим, зрячим. А тепер…

Щеглов узяв його за руку, міцно стиснув її:

— Я не жартую, друже. І ніхто, крім мерзотників, не наважиться глузувати з чужого лиха… Але Парімі я не напишу… бо написав про це ще чотири роки тому. Вона знає все, все. І тільки про те, що тобі відновили слух, я ще не встиг написати.

— Написали?? Чотири роки тому?

Лимар схилив голову.

Різкий біль краяв йому серце: чому все так сталося?.. Яка несправедливість долі: мати чисті, неушкоджені очі і не бачити майже нічого, ледве розрізняти світло від темряви, бо куля пошкодила ту частину мозку, яка відає зором…

Виходить, обдурювали не Паріму, а його… І у Паріми замість кохання тепер — жалість. Жалість до каліки…

— Михайле! — докірливо сказав Щеглов.

Лимар навіть не поворухнувся. Тоді Щеглов підійшов до візефона, повернув апарат екраном в цей бік і ввімкнув мікрофон.