— Є! — вигукнув Петерсон. — Дивіться: ось якісь коліщата з цифрами!.. Може, це…
Але він не встиг докінчити. Лунко відбиваючись од склепіння, заторохтіли автоматні постріли. Зовсім близько розірвалася граната, потім ще кілька.
І зразу ж у очі Щеглова й Петерсона вдарило щось нестерпно болюче, у легені вдерлося задушливе, дряпуче, — як вата, посилана склом. Вони ще одстрілювалися, але вже не бачили й не чули нічого, їх схопили голими руками.
І ось тепер вони стоять, прив'язані до опор головного інтегратора, а Харвуд походжає собі, вимахуючи стеком. — Ну, містер Чеклофф, попрощаємось. Ви програли гру. Рівно через… — він позирнув на годинник. — Рівно через п'ятдесят три хвилини, тобто о вісімнадцять тридцять, оцей інтегратор злетить у повітря разом з вами. Вагнер не збрехав: інтегратор заміновано. Але я дещо змінив схему вмикання фугасів. Вони вмикаються з певного пункту без жодних дитячих свищиків… Ви, мабуть мріяли стерти з лиця землі мій Грінхауз. Сьогодні ваша мрія здійсниться… Отже, прощайте і в лічені хвилини вашого життя думайте про мій чудесний «випромінювач», якого, на жаль, вам так і не вдалося побачити… Запевняю: тепер вас не врятує ніхто і ніщо!
Він підійшов до Петерсона, хльоснув його щосили стеком по обличчю, плюнув і вийшов. Клацнув замок. Щеглов перечекав якийсь час, а потім прошепотів:
— Вище голову, друже! Сьогодні увечері партизани почнуть штурм Грінхауза. Ми врятуємось.
Він не уточнив, що штурм призначено на двадцять три ноль-ноль.
* * *
— Джонсон, я виїжджаю до Сінгапура. Ви лишаєтесь за мене. А коли хочете, то… Може, поїдемо разом? Тільки на автомашині, бо в танку місця немає.
— Щось трапилось, містер Харвуд? — сполохався Джонсон. — Я з великою охотою… Але в машині… У них тепер гармати!..
— Доля людини в руцє господній! — лицемірно зітхнув Паркер. — Але навіщо вам, Генрі, містер Джонсон?.. Щоб закупити обладнання, про яке я говорив?.. Ат, пусте!.. Впораєтесь самі. Хай лишається тут. Хай лишається.
Харвуд добре зрозумів, що означають єлейні інтонації голосу Паркера: Джонсон мусить загинути разом з Грінхаузом. Що ж — може, так і треба: всякі свідки зайві.
— Та й справді. Я не врахував. Лишайтесь, Джонсон! Гуд бай!
— Гуд бай!.. — ошелешений начальник охорони постояв кілька секунд, а потім кинувся навздогін: — Містер Харвуд!.. Містер Харвуд!
У відповідь дзвінко хряпнули металеві двері в сусідній кімнаті.
І тоді Джонсон зрозумів, що його приречено на смерть. Йому пропонували життя — він одмовився. Хіба ж поїхав би Паркер уночі на Сінгапур, — навіть у танкові, — коли б існувала щонайменша небезпека?
Але з якого ж боку чекати нещастя?.. Партизани?.. Тоді треба негайно організувати оборону. Зібрати всіх у північній башті, — її стіни не проб'є жоден снаряд, Там кулемети, міномети… Да, а отой китаєць?.. Він може підкрастися кожну мить, вдарити ножем, пустити кулю…
Як загнаний вовк, Джонсон обвів поглядом кімнату, підбіг до вікна.
Сонце щойно сіло, а по землі вже котилася важка чорносиза імла. Нещодавно пройшла злива, і, здавалося, оце шматки зловісних хмар знижуються, огортають предмети, поглинають рештки дня.
— Світло!.. Увімкнути світло! — закричав Джонсон у телефонну трубку.
Спалахнули яскраві лампочки. Але од цього темрява стала ще страшнішою. Вона поглибшала, насунулась стіною, і за межами світла тепер могло з'являтися що завгодно, лишаючись непоміченим.
Джонсон не витримав наступу імли. Зіщулившись, він перебіг від котеджу Харвуда до караульного приміщення, скомандував:
— Всім на північну башту! Негайно!
З цієї хвилини Грінхауз фактично не охоронявся.
Лише біля входу в лабораторний корпус усе стояли нерухомі, наче витесані з каменю, два охоронці-даяки.
Напівдикуни, яким дано до рук новітню вогнепальну зброю, обдурені й затуркані істоти, яких колонізатори використовують для найжорстокіших злочинів, оці двоє дістали наказ від самого хазяїна. Ніхто їх не міг би зняти з поста, нікого б вони не пропустили до лабораторії, — навіть власних матерів. Сильні, витривалі, вони могли забити кого завгодно, самі не знаючи за що.
Їх не стурбувала метушня в Грінхаузі, а потім сторожка тиша. Все, що діялось сторонь сходів лабораторного корпусу, їх не обходило. Їхнє завдання було до безглуздя простим: не допустити нікого ближче як за п'ятнадцять кроків.
Ось одному з даяків щось причулося. Він насторожився, зробив крок убік і раптом, кинувши автомат, заметляв руками перед обличчям, — так, ніби хотів одігнати надокучливу осу. Потім зойкнув, упав і затих.
Читать дальше