Джек Венс - Місячний Метелик

Анґмарк прив’язав мотузок Тисселеві на шию й мовив:

— Тепер ти — Гаксо Анґмарк, а я — Едвер Тиссель. Велібус мертвий, ти теж скоро будеш мертвий. Мені буде навдивовижу легко прикидатися тобою. Гратиму на інструментах як нічний дикун і співатиму як ґава. Носитиму Місячного Метелика, поки не погниє, а потім прийму іншу маску. А до Поліполісу надійде повідомлення, що Гаксо Анґмарк мертвий. Все буде чудово.

Тиссель заледве чув його слова.

— Ти не зробиш цього, — прошептав він, — Моя маска, моє обличчя!

Огрядна жінка в масці з блакитних і рожевих квіточок прогулювалася причалом. Угледівши Тисселя, вона скрикнула та впала долі, зомлівши з переляку.

— Ану, пішов, — рявкнув Анґмарк. Він смикнув за мотузок і повів Тисселя в гавань. Чоловік у масці Піратського Капітана, що саме сходив зі своєї лодії, приголомшено вкляк на місці.

Анґмарк взяв зачинко й заспівав:

— Дивіться всі на Гаксо Анґмарка! У всіх світах його ім’я вже прокляте; дивіться, як веду його на смерть шляхами сорому. Запам’ятайте Гаксо Анґмарка!

Вони дійшли до майдану. Заверещала дитина; хрипко зойкнув чоловік. Тиссель брів по дорозі, спотикаючись; він майже нічого не бачив, сльози заливали йому очі. Голос Анґмарка гримів, розтікаючись навколо:

— Дивіться всі на Гаксо Анґмарка! Наблизьтесь і запам’ятайте страту!

— Я — не Анґмарк; Я — Едвер Тиссель; він — Анґмарк… — сипів Тиссель, але ніхто його не чув: то тут, то там розлягався вереск і вигуки, в яких чулося лише потрясіння й огида, огида й потрясіння. Тиссель почав благати Анґмарка:

— Дай мені хоч якусь маску, хоч рабське ганчір’я…

Але Анґмарк, наче й не чуючи, виспівував урочисто:

— У соромі він жив, у соромі без маски помирає.

Раптом на дорозі перед Анґмарком вигулькнув Лісовик:

— Ми знов зустрілися, Місячний Метелику!

Анґмарк заспівав:

— Тримаються осторонь, о друже Лісовик; Я маю покарать зловмисника. У соромі він жив, у соромі без маски помирає!

Навколо них зібралася юрба; маски аж наче світилися від хворобливого збудження, заглядаючи Тисселеві в обличчя.

Лісовик різким порухом вирвав мотузок із руки Анґмарка й кинув на землю. Натовп заревів. Люди волали:

— Не треба двобою! Убий чудовисько!

Хтось кинув ганчір’я на голову Тисселеві. Тиссель уже чекав на холодне лезо, але замість того йому вивільнили руки. Тиссель похапцем замотав голову так, щоб бачити крізь проріхи.

Четверо чоловіків схопили Гаксо Анґмарка. Лісовик став навпроти, граючи на скараниї:

— Тиждень тому ти і з мене хотів зняти маску; бачу, ти й досі плекаєш гріховні бажання!

— Але ж він — той злочинець, не я! — скрикнув Анґмарк, — Не я, а він — сумнозвісний, ганебний!

— То які ж його злочини? — проспівав Лісовик.

— Він убивав, видавав; топив лодії, шантажував, катував, грабував, продавав у рабство дітей, він має померти…

Лісовик зупинив його.

— Мені байдуже на вашу віру та звичаї. Ти можеш згадати його справжні злочини?!

Раптом уперед виступив Стайничий і заспівав, не стримуючи обурення:

— Цей зухвалець Місячний Метелик дев’ять днів тому кинув оком на моїх чудових коней!

Інший чоловік проштовхнувся крізь натовп і заспівав:

— Я Майстер-Маскороб і впізнаю цього іномирянина! Він нещодавно у моїй крамниці висміював моє уміння й думку. Він заслуговує на смерть!

— Смерть чудовиську! — закричав натовп. Людська хвиля гойднулася вперед. Сталеві леза піднялися та опустилися. Все було скінчено.

Тиссель дивився, не в змозі поворухнутися. Лісовик наблизився і граючи на стімику , заспівав делікатно:

— Ми співчуваймо, але й зневажаємо тебе, бо справжній чоловік не переніс би такого сорому!

Тиссель зробив глибокий вдих. Він пошукав у себе на поясі та взяв зачинко :

— Мій друже, обмовляєш ти мене! Хіба не бачив справжньої хоробрості? Хіба волієш краще вмерти у бою, аніж пройтися невмаскованим через майдан?

Лісовик відповів:

— Один існує вихід: смерть на полі бою. Не переніс би я такого встиду.

Тиссель заспівав:

— Я мусив вибирати: чи померти, звиваючись у путах, чи здолати ворога, прийнявши сором. Я вибрав сором і осилив супостата, чим доказав, ким я насправді є. Чи маєш ти хоч краплю мужності, щоб зважитись на щось подібне?

— Зважитись? — здивувався Лісовик, — Я не боюся геть нічого, ба навіть смерті від пазурів Нічного люду!

— То відповідай.

Лісовик відступив і раптом — заграв на подвійному камантилі: