Одри Ниффенеггер - Дружина мандрівника в часі

– Звідки ти? – питаю.

– З серпня 2006-го.

Беру каву, тримаю на рівні підборіддя, вставляю через пруття клітки соломину. Він випиває до дна.

– Хочеш булочку?

Хоче. Розламую її на три частини і проштовхую одну. Я немов у зоопарку.

– Ти поранений, – зауважую.

– Ударився головою об щось.

– Скільки ще пробудеш?

– Десь із півгодини. – Він вказує на Роберто. – Бачите?

– Що тут відбувається? – запитує Кетрін.

Питаю себе:

– Хочеш пояснити?

– Я втомився. Починай.

І я пояснюю. Пояснюю, що я – мандрівник у часі, пояснюю практичний та генетичний аспекти цієї проблеми. Пояснюю, що насправді це якийсь розлад, і я не здатен це контролювати.

Розповідаю про Кендріка, про нашу із Клер зустріч і як ми зустрілися знову. Пояснюю причинно-наслідкові кола, квантові механізми, фотони і швидкість світла. Пояснюю, як почуваєшся, коли живеш поза часовими обмеженнями, а не як більшість людей. Пояснюю про брехню, крадіжки, страх. Пояснюю, що намагаюся повернутись до нормального життя.

– А частина нормального життя – це нормальна робота, – завершую.

– Я би не назвала це нормальною роботою, – зауважує Кетрін.

– Я би не назвав це нормальним життям, – озиваюся з клітки я.

Дивлюсь на Роберто, а він сидить на сходах, опершись на стіну. Здається, він виснажений і задуманий.

– Отож, – питаю. – Ви мене звільните?

Роберто зітхає.

– Ні, ні, Генрі, я тебе не звільню. – Він обережно встає, обтрушує рукою пальто. – Але я не розумію, чому ти не розказав мені це раніше.

– Ви би мені не повірили, – відповідаю. – Ви не вірили навіть зараз, поки не побачили на власні очі.

– Так… – починає Роберто, але наступні його слова тонуть у дивному звуці, який іноді супроводжує мої появи і зникнення.

Обертаюсь і бачу на підлозі в клітці купку одягу. Пізніше я повернуся сюди і витягну його вішалкою для одягу. Повертаюсь до Мета, Роберто і Кетрін. Вони застигли.

– Господи, – каже Кетрін. – Це однаково, що працювати з Кларком Кентом.

– А я почуваюся Джиммі Олсеном, – каже Мет. – Фу.

– Отже, ти – Лоїс Лейн, – дражнить Роберто Кетрін.

– Ні-ні, Лоїс Лейн – це Клер, – відповідає вона.

– Але Лоїс Лейн не знала, як пов’язані Кларк Кент та Супермен, а Клер … – заперечує Мет.

– Без Клер я би вже давно здався, – кажу. – Ніколи не розумів, чому Кларк Кент так затято стежив за Лоїс Лейн у темряві.

– Це поліпшує історію, – говорить Мет.

– Справді? Не знаю.

Генрі:Сиджу в кабінеті Кендріка і слухаю, як він намагається пояснити, чому нічого не вийде. Зовні страшна парильня, сліпуча спека, що висушує на кістяк. А тут досить прохолодно через кондиціонер; сиджу, аж мурашки по шкірі. Ми сидимо один навпроти одного на стільцях, як і завжди. На столі переповнена попільничка. Кендрік увесь час підкурює нову цигарку від попередньої. Ми сидимо із вимкненим світлом, повітря важке від диму і холоду. Хочу пити. Хочу кричати. Хочу, щоб Кендрік стулив пельку і дав мені можливість запитати. Хочу встати і вийти. Але сиджу і слухаю.

Коли Кендрік нарешті замовкає, раптово долітають звуки ззовні.

– Генрі? Ти мене чуєш?

Виструнчуюсь, і дивлюся на нього, мов учень, якого спіймали за дрімотою на уроці.

– Е-е. Ні.

– Питаю, чи ти зрозумів, чому це не вийде?

– А? Так. – Намагаюсь зібратися з думками. – Це не вийде, тому що моя імунна система фігова. І тому, що я старий. І тому, що задіяно надто багато генів.

– Так, – зітхає Кендрік і гасить недопалок у попільничці, вже заваленій ущент. – Мені шкода.

Він спирається на спинку крісла і складає на колінах свої ніжно-рожеві руки. Пригадую, як побачив його тут, у цьому кабінеті, вісім років тому. Ми обидва були молодші та більш зарозумілі, впевнені у щедрості молекулярної генетики, готові використовувати науку, щоби загнати природу в глухий кут. Пригадую, як тримав у руках мишу Кендріка, яка могла переміщатись у часі, і ту хвилю надії, що відчував тоді, дивлячись на свою маленьку білу колегу. Пригадую вираз обличчя Клер, коли сказав їй, що нічого не вийде. Хоча вона й особливо не сподівалася.

Прокашлююся.

– А як щодо Альби?

Кендрік схрещує щиколотки і метушиться:

– А що Альба?

– З нею вийде?

– Ми ж ніколи не дізнаємося, так? Хіба що Клер змінить рішення щодо того, щоб я працював з ДНК Альби. А ми обидва чудово знаємо, що Клер боїться генної терапії. Вона дивиться на мене, наче я – Йозеф Менґеле, тільки-но я зачіпаю цю тему.