Одри Ниффенеггер - Дружина мандрівника в часі

– Але якби у вас було ДНК Альби, – питаю, – ви б зробили мишей і виробили для неї препарати, щоби вона змогла їх спробувати, коли їй виповниться вісімнадцять?

– Так.

– Навіть якщо зі мною нічого не вийде, то хоча б колись Альба матиме шанс?

– Так.

– Дуже добре.

Встаю та потираю руки, відчіплюю від тіла бавовняну сорочку, що прилипла через холодний піт.

– Так і зробимо.

Клер:Я у студії, створюю японський папір. Цей папір такий тонкий та прозорий, що крізь нього можна дивитися; занурюю су-кутту в чан і виймаю, огортаючи довкола нього ніжний розчин, допоки ідеально не розподіляється. Ставлю на край чану, щоби підсохло, і чую, як Альба регоче, Альба біжить через сад, Альба кричить:

– Мамо! Дивись, що мені тато купив!

Вона вривається у двері й тупотить до мене; за нею спокійно йде Генрі. Дивлюсь на її ноженята і розумію, звідки тупіт: червоні туфельки.

– Вони як у Дороті! – кричить Альба і, танцюючи, притупує по підлозі. Тричі обертається на підборах, але не зникає. Звичайно, вона ж уже вдома. Регочу. Генрі дуже задоволений.

– Ти був на пошті? – питаю його.

– Чорт. – Його обличчя витягується. – Забув. Вибач. Завтра одразу ж піду туди.

Альба вертиться, і Генрі підходить до неї, зупиняє:

– Не треба, Альбо. Голова запаморочиться.

– Мені подобається, коли паморочиться.

– Погана ідея.

На Альбі футболка і шорти. На шкірі, на згині ліктя – пластир.

– Що у тебе з рукою? – питаю я.

Вона мовчить і дивиться на Генрі, я теж переводжу на нього погляд.

– Нічого, – відповідає він. – Вона смоктала шкіру й поставила собі засос.

– Що таке засос? – запитує Альба.

Генрі починає пояснювати, але перебиваю:

– Навіщо засос заклеєний пластирем?

– Не знаю, – відповідає він. – Вона просто захотіла.

У мене з’являється недобре передчуття. Назвіть це шостим відчуттям матерів. Підходжу до Альби.

– Ану, подивимося.

Вона притискає руку до себе, закриваючи другою рукою:

– Не знімай. Болітиме.

– Я буду обережна. – Міцно хапаю її за руку.

Альба починає скиглити, проте я налаштована рішуче. Повільно розгинаю її руку, обережно відліплюю пластир. Червоне місце проколу в середині бордового синяка.

Альба скиглить: «Болить, не чіпай», і я відпускаю її. Вона знову приклеює пластир і дивиться на мене, чекаючи.

– Альбо, чому би тобі не подзвонити Кімі? Запитай, чи приїде вона до нас на вечерю?

Альба всміхається і вибігає зі студії. За хвилину задні двері будинку захлопуються. Генрі сидить за моїм столом для малювання, злегка похитуючись туди-сюди на стільці. Спостерігає за мною. Чекає, поки щось скажу.

– Повірити не можу, – нарешті кажу. – Як ти міг?

– Я мусив, – тихо відповідає Генрі. – Вона… Я не міг залишити її без… Я хотів, щоб вона мала перевагу. Щоб Кендрік міг працювати над цим. Це для неї, про всяк випадок.

Підходжу до нього, знімаю калоші й гумовий фартух, схиляюсь над столом. Генрі скоса нахиляє голову, світло падає на його обличчя, бачу зморшки на підборідді, біля кутиків рота, біля очей. Він дуже схуднув. Очі стали величезними порівняно з обличчям.

– Клер, я не сказав їй, навіщо це. Скажеш їй сама, коли… настане час.

Хитаю головою.

– Ні. Зателефонуй Кендріку і скажи, щоб припинив це.

– Ні.

– Тоді я сама.

– Клер, не роби…

– Генрі, із власним тілом можеш робити все, що заманеться, але…

– Клер!

Генрі витискає моє ім’я крізь зціплені зуби.

– Що?

– Все скінчено, ясно? У мене все втрачено. Кендрік сказав, що нічим мені не допоможе.

– Але… – Завмираю, щоб перетравити те, що він сказав. – Але тоді… що відбувається?

Генрі хитає головою.

– Не знаю. Може, те, про що ми думали, і справді… трапиться. Але тоді… Я не можу залишити Альбу, не спробувавши допомогти їй… Клер, просто дозволь мені це зробити для неї! Може, це не подіє, може, вона ніколи не використає цей шанс. А може, їй сподобається переміщатись у часі, може, вона ніколи не загубиться, не голодуватиме, її не арештовуватимуть, не переслідуватимуть, не ґвалтуватимуть чи битимуть. Але якщо їй це не сподобається? Якщо вона захоче бути простою звичайною дитиною? Клер? Клер, не плач…

Але я не можу зупинитися, стою і схлипую в жовтий гумовий фартух; нарешті Генрі підводиться й обіймає мене.

– Клер, цього може й не трапиться, – тихо каже він. – Просто я хочу залишити їй подушку безпеки. – Відчуваю його ребра крізь футболку. – Дозволь мені залишити їй хоча би це?