Одри Ниффенеггер - Дружина мандрівника в часі

Клер:Генрі не було весь день. Ми з Альбою ходили в МакДональдз вечеряти. Грали в карти; Альба намалювала дівчину з довгим волоссям, котра летить на собаці. Ми вибрали сукню на завтра до школи. Зараз вона у ліжку. Сиджу на ганку, намагаюсь читати Пруста: читання французькою наганяє на мене сон, і я майже засинаю, коли раптом з вітальні долинає несамовитий гуркіт: на підлозі з’являється Генрі, змерзлий, побілілий, тремтячий.

– Допоможи мені, – промовляє він, зуби його нестримно цокотять. Біжу до телефону.

Травмпункт, залитий люмінесцентним світлом. Тут старі люди з різними болячками, матері з дітьми, в яких гарячка, підлітки, чиї друзі виймають кулі з кінцівок, а потім хвалитимуться ними перед дівчатами, – усі вони сидять зараз втомлені та принишклі.

У невеликій білій кімнаті медсестри піднімають Генрі на ліжко і скидають ковдру. Його очі розплющуються, помічають мене і знову заплющуються. Білявка-інтерн дивиться на нього. Медсестра вимірює температуру, пульс. Генрі тремтить, тремтить так сильно, що аж ліжко труситься; рука медсестри вібрує, наче ліжка «Чарівні пальчики» в мотелі 1970-х. Ординатор оглядає зіниці Генрі, його вуха, ніс, пальці, статеві органи. Його починають загортати у ковдри і щось металеве, наче в алюмінієву фольгу. До ніг прикладають холодні компреси. У маленькій кімнаті дуже тепло. Очі Генрі знову на мить розплющуються. Він намагається щось сказати. Наче моє ім’я. Залажу під ковдру і беру його крижані руки в свої. Дивлюсь на медсестру.

– Потрібно його зігріти, підняти температуру тіла, – каже вона. – А тоді видно буде.

– Заради Бога, як йому вдалось отримати переохолодження у вересні? – питає мене ординатор.

– Не знаю, – відповідаю. – Запитайте його.

Ранок. Ми з Шаріс у лікарняному кафетерії. Вона їсть шоколадний пудинг. Нагорі, у своїй кімнаті, спить Генрі. Кімі дивиться за ним. На моїй тарілці два шматочка тосту, просочених маслом, та я до них і не торкалась. Хтось сідає поруч із Шаріс, – це Кендрік.

– Хороші новини, – каже він, – температура піднялася до дев’яносто семи і шести десятих. Здається, мозок не ушкоджений.

Не можу сказати нічого. « Боже, дякую », – лише промовляю подумки.

– Гаразд, я зайду пізніше, коли закінчу в Раш-Сент-Люк, – піднімаючись, каже Кендрік.

– Спасибі, Девіде, – озиваюсь, коли він підводиться. Кендрік усміхається і йде.

Лікарка Мюррей приходить з медсестрою-індіанкою, на бейджику якої написано «Сью». Сью несе великий таз, градусник і відро. Що би вони там не робили, це не хай-тек.

– Доброго ранку, містере Детембл, місіс Детембл. Зараз ми зігріємо ваші ноги. – Сью ставить на долівку таз і мовчки зникає у ванній. Чути, як тече вода. Лікарка Мюррей – дуже кремезна і носить прекрасну зачіску-вулик, з якою можуть ходити лише великі і красиві темношкірі жінки. Її тіло звужується з-під подолу її білого халата у дві ідеальні ноги в туфлях із крокодилячої шкіри. Вона дістає з кишені шприц та ампулу, набирає вміст ампули у шприц.

– Що це? – запитую.

– Морфій. Буде боляче. Його ноги надто замерзли.

Вона обережно бере руку Генрі, яку він мовчки простягає їй, наче вона виграла її в нього у грі в покер. У неї легка рука. Голка входить усередину й вона натискає на поршень; за мить Генрі тихо стогне з вдячністю. Лікарка Мюррей забирає холодні компреси із стоп Генрі, заходить Сью з гарячою водою. Вони обоє переводять його ліжко в сидяче положення. Сью вимірює температуру води. Вона наливає воду в таз і занурює туди ноги Генрі. Він ойкає.

– Тканини тіла мають стати яскраво-червоними. Якщо ноги не стануть схожі на омара, отже, маємо проблему.

Спостерігаю за стопами Генрі, що бовтаються у жовтому пластмасовому тазику. Вони білі, мов сніг, білі, як мармур, білі, як титан, як білий папір, білий хліб, білі простирадла – вони такі білі, яким лише може бути білий колір. Сью змінює воду, коли вона стає холодною від крижаних ніг Генрі. Термометр показує сто шість градусів. П’ять хвилин по тому – дев’яносто градусів і Сью знову змінює воду. Ноги Генрі бовтаються, наче мертва риба. Сльози течуть його щоками і зникають під підборіддям. Витираю йому обличчя. Гладжу його по голові. Дивлюся і хочу побачити, як його ноги стають яскраво-червоними. Це – мовби спостерігати за тим, як проявляють фотографії: спостерігають, як у лотку з хімічними речовинами зображення повільно перетворюється із сірого на чорне. Обидві щиколотки червоніють. Червоні плями поширюються над лівою п’яткою, нарешті нерішуче рум’яніють деякі пальці. Права нога залишалася все такою ж мертво-блідою. Неохоче біля стопи появляється рожевий колір, але далі не поширюється. Годину по тому лікарка Мюррей і Сью ретельно витирають ноги Генрі і Сью кладе між пальцями ніг шматочки вати. Вони повертають його у ліжко й кладуть ноги у рамку, щоб їх ніщо не торкалося.