Одри Ниффенеггер - Дружина мандрівника в часі

– Друзі, ви… – лише промовив; не вигадав, що сказати далі, тож так і не продовжив. Не так часто я не маю що сказати.

Клер встає, прокидається Альба. Ми всі одягаємось і сідаємо в машину. Їдемо до зоопарку Бруксфілд разом з Гомесом, Шаріс та їхніми дітьми. Ми проводимо день, неквапливо прогулюючись, розглядаючи мавп і фламінго, білих ведмедів і видр. Альбі найбільше подобаються великі коти. Роза тримає Альбу за руку й розповідає їй про динозаврів. Гомес чудово копіює шимпанзе, а Макс та Джо шаленіють збоку, вдаючи із себе слонів і граючи портативні відеоігри. Шаріс, Клер та я просто прогулюємося, теревенимо, ніжимось на сонці. О четвертій годині діти вже стомились і скиглять, тож розсідаємось у свої автівки, обіцяємо згодом ще раз приїхати і повертаємось додому.

Няня приходить о сьомій. Клер то просить, то наказує Альбі бути гарною дівчинкою, і зрештою ми їдемо. Одягнуті – наче з картинки: Клер наполягла; поки їдемо на південь по Лейк-Шор-Драйв, усвідомлюю, що не знаю, куди, власне, ми прямуємо.

– Побачиш, – каже Клер.

– Це ж не вечірка-сюрприз, правда ж? – насторожено запитую.

– Ні, – запевняючи, відповідає вона.

Автострада на Рузвельт залишається позаду, й автівка обережно проїжджає Пілсен – іспанський райончик на південь від центру міста. Ватаги дітей граються на вулицях, ми оминаємо їх і зрештою паркуємо авто біля Двадцятої й Расін. Клер веде мене до низького двоповерхового будинку та дзвонить у ворота. Нас швидко впускають, ми проходимо засміченим подвір’ям і піднімаємось угору небезпечними сходами. Клер стукає в одні з дверей – їх відчиняє Лурдес, подруга Клер зі школи мистецтв. Лурдес усміхається і киває, щоб ми заходили. Тільки-но ми входимо, бачу приміщення, що перероблене у ресторан лише з одним столиком. Звідусіль просочуються чудові аромати, а стіл накритий білою дамаською скатертиною, на ньому – порцеляновий посуд та свічки. На важкому різьбленому серванті – програвач. У вітальні клітки з птахами: папугами, канарками, крихітними нерозлийводами. Лурдес цілує мене у щоку й промовляє:

– З днем народження, Генрі!

Просовую голову на кухню та бачу Нел. Вона щось помішує на сковорідці й не зупиняється навіть коли обнімаю її та злегка піднімаю.

– Ого! – каже вона. – А ти в дитинстві їв свою пшеничну кашу!

Клер обіймає Нел, і вони всміхаються.

– Він такий здивований, – промовляє Неллі, і Клер всміхається ще ширше.

– Ідіть та сідайте! – керує Нел. – Обід готовий.

Сидимо за столом, дивлячись одне на одного. Лурдес приносить маленькі тарілки з вишуканою іспанською закускою асорті: прозорий прошутто з блідо-жовтою динею, м’які димчасті мідії, тонко нарізані смужки моркви та буряка, з ароматом кропу та оливкової олії. При світлі свічки шкіра Клер тепла, очі відтінені. Намисто з перлів окреслює її ключиці та бліду шкіру над грудьми, що піднімаються й опускаються, коли вона дихає. Клер помічає, як пильно я дивлюсь на неї, всміхається і відводить погляд убік. Опускаю очі та розумію, що вже доїв мідії й сиджу, мов ідіот, тримаючи маленьку виделку в повітрі. Кладу її, Лурдес тим часом забирає тарілки і приносить наступну страву.

Відтак їмо неперевершеного тунця від Нел, тушкованого в томатному соусі, з яблуками та базиліком. Їмо салати з радичіо й оранжевого перцю та коричневі оливки, що нагадують мені обід із матір’ю в Афінах, коли я був ще дуже малим. П’ємо «Совіньйон бланк», повторюючи тости. «За оливки! За няньок! За Нел!» Нел з’являється з кухні, несучи маленький плаский торт, що сяє свічками. Клер, Нел і Лурдес співають мені «З днем народження». Загадую бажання та задуваю свічки одним подихом.

– Це означає, що бажання збудеться, – каже Нел, але моє бажання не може здійснитись. Птахи дивними голосами розмовляють між собою, поки ми їмо торт, а Лурдес і Нел зникають на кухні.

– У мене є для тебе подарунок. Заплющ очі, – каже Клер.

Заплющую. Чую, як Клер відсовує стілець від столу. Йде кімнатою. Затим чую звук голки на вініловій пластинці… щось шипить… скрипки… чисте сопрано, що, мов гострий дощ, пронизує шум оркестру… голос моєї матері, яка співає «Лулу». Розплющую очі. Клер сидить навпроти мене, всміхаючись. Встаю і витягую її з крісла, пригортаю.

– Дивовижно, – промовляю, відтак не можу вимовити й слова; цілую її.

Згодом, коли вже попрощаємося з Нел і Лурдес, зі всіма слізними проявами вдячності, після дороги додому, розрахунку з нянею, кохання з виснажливою насолодою, ми лежимо у ліжку, майже засинаючи.