Одри Ниффенеггер - Дружина мандрівника в часі

Клер:У Генрі завтра день народження. Я у крамниці «Вінтедж-Вініл», намагаюсь знайти альбом, який йому неодмінно сподобається і якого він ще не мав. Розраховувала, що попрошу допомогти Вона, власника крамниці, бо Генрі заходить сюди роками. Але за прилавком – хлопчина-старшокласник. На ньому футболка «Seven Dead Arson» і мабуть його ще на світі не було, коли записували більшість з музичних творів, що продаються у крамниці. Проглядаю в коробках. «Sex Pistols», Петті Сміт, «Supertramp», Метью Світ, «Phish», «Pixies», «Pogues», «Pretenders». «B-52’s», Кейт Буш, «Buzzcocks», «Echo and the Bunnymen», «The Art of Noise», «The Nails», «The Clash», «The Cramps», «The Cure», «Television». Зупиняюсь на вицвілому «Velvet Underground», намагаючись пригадати, чи у нас його немає, та уважніше придивившись, розумію, що це збірник пісень, які Генрі має у інших альбомах. «Dazzling Killmen», «Dead Kennedys». Вон заходить з величезною коробкою, кидає її на прилавок і виходить. Кілька разів він так повертається й вони зі старшокласником починають розпаковувати коробки, складаючи платівки на прилавок, здивовано вигукуючи над найрізноманітнішими речами, про які я ніколи не чула. Підходжу до Вона і мовчки махаю перед ним трьома дисками.

– Вітаю, Клер – каже він, широко всміхаючись. – Як життя?

– Привіт, Воне. Допоможи, у Генрі завтра день народження.

Він переглядає те, що я вибрала.

– У нього вже є оці два – відповідає він, показуючи на «Lilliput and the Breeders». – А це щось насправді жахливе, – каже, показуючи на «Plasmatics». – Але обгортка чудова.

– Так. А може, у коробці є щось, що би йому сподобалось? – запитую.

– Ні, це все 50-ті. Якоїсь старої, що померла. Оце тобі може сподобатись, тільки вчора отримав.

Він витягує збірник «Golden Palominos» з новоприбулої коробки. На ньому кілька нових пісень, тому беру його. Раптом Вон розпливається у посмішці.

– У мене є щось справді оригінальне для тебе – я тримав це для Генрі.

Він проходить за прилавок і шукає там якийсь час.

– Ось.

Воун дає мені платівку в абсолютно білій обкладинці. Я розгортаю і читаю напис: «Анет Лінн Робінсон, Парижська Опера, 13 травня 1968 року, „Лулу“». Запитально дивлюсь на Вона.

– А й справді, це не те, що завжди. Це піратський запис концерту; офіційно його не існує. Якось він попросив мене простежити за її записами, але зазвичай я так не роблю, тому знайшов оце і зберіг, забувши сказати Генрі. Я слухав запис; справді гарно. Хороша якість звуку.

– Дякую, – шепочу.

– Будь ласка. А що тут такого особливого?

– Вона – мати Генрі.

Вон піднімає брови, і його лоб кумедно морщиться.

– Ти не жартуєш? А й справді… він схожий на неї. Це так цікаво. Гадаєш, він хоч обмовився про це?

– Він рідко про неї говорить. Вона померла, коли він був ще малим. Загинула в аварії.

– О. Так, здається, я пригадую. Добре, може, щось інше для тебе пошукати?

– Ні. Це – те, що треба.

Розраховуюсь із Воном і виходжу, притискаючи до себе диск із голосом матері Генрі, йдучи Девіс-стрит у захваті від очікуваного.

Генрі:Це мій сорок третій день народження. Навіть знаючи, що мені сьогодні не на роботу, прокинувся о 6:46 ранку і не в змозі знову заснути. Дивлюсь на Клер – її поглинув сон, руки розкидані врізнобіч, волосся хаотично розпорошене на подушці. Вона прекрасна, навіть зі смугами від наволочки на щоках. Обережно встаю з ліжка, йду на кухню, готую каву. У ванній трохи спускаю воду, поки не починає текти гаряча. Нам слід викликати сантехніка, та ми ніяк не зберемося. Повернувшись на кухню, наливаю горнятко кави, несу у ванну і ставлю на вмивальник. Намилюю обличчя і починаю голитися. Зазвичай я професіонал у голінні без дзеркала, та сьогодні, на честь мого дня народження, у мене є звичний необхідний інвентар.

Моє волосся стало майже сивим; трохи чорного залишилось на скронях, мої брови все ще цілковито чорні. Знову трохи відростив волосся, але не довше й не коротше, ніж було ще до зустрічі з Клер. Моя шкіра груба від вітру, є зморшки в кутиках очей та на чолі, помітні лінії від ніздрів до кутиків рота. Моє лице також надто худе. Я весь надто худий. Не як з концтабору Аушвіц, але ненормально худий. Можливо, рання стадія ракової худорлявості. Чи ж худорлявість наркомана. Не хочу про це думати, тому продовжую голитись. Відтак споліскую лице, беру крем після гоління, відходжу й оглядаю себе.

Вчора у бібліотеці хтось згадав про мій день народження, тож Роберто, Ізабель, Мет, Кетрін і Амелія забрали мене на обід до «Б’ю Тай». Знаю, що на роботі переговорювались про моє здоров’я, про те, чому я так раптово схуднув, і про те, що останнім часом швидко постарів. Усі були дуже милі, як зазвичай говорять із хворими на СНІД чи пацієнтами після хіміотерапії. Лише сподіваюсь, що хтось мене про це спитає і я можу збрехати їм і покінчити нарешті з цим. Але натомість ми жартували та їли тайську рисову лапшу, карі, курку з кеш’ю і локшину в соєвому соусі. Амелія подарувала мені фунт незвичайних колумбійських кавових зерен. Кетрін, Мет, Роберто та Ізабель склалися й дістали для мене копію книжки «Mira Calligraphiae Monumenta» з музею Гетті, яку я так фанатично шукав роками у книгарнях Нюберрі. Дивився на них глибоко зворушений і розумів: мої співробітники вважають, що я помираю.