Одри Ниффенеггер - Дружина мандрівника в часі

– Розкажи мені, – просить він.

– Був досвіток. Осінь. Тато з Марком пішли полювати на оленів. Я прокинулася; гадаю, я почула, як ти кличеш мене, і вибігла на луг. Ти був там, і ти, і тато, і Марк – усі на щось дивилися, але тато змусив мене повернутися в дім, тому я так і не дізналась, на що ви дивилися.

– І?

– Я повернулася туди пізніше того ж дня. На траві було місце, просочене кров’ю.

Генрі мовчить. Стиснув губи. Обіймаю його, тісно до нього притискаюся.

Промовляю:

– Найгірше…

– Тихіше, Клер.

– Але…

– Тс-с-с.

За вікном і досі золотий полудень. А в кімнаті нам холодно, ми притулились одне до одного, шукаючи тепла. Альба спить у своєму ліжку; їй сниться морозиво, сняться радісні дитячі сни, в той час як десь у майбутньому іншій Альбі сниться, що вона обхоплює руками тата і, прокинувшись, виявляє… що?

Клер:Міцно спимо зимового ранку, коли дзвонить телефон. Різко прокидаюсь, моє серце сильно б’ється, розумію, що Генрі тут, поруч зі мною. Він простягає руку наді мною і піднімає слухавку. Дивлюсь на годинник: зараз 4:32.

– Так, – відповідає Генрі. Він довго слухає. Я цілковито прокидаюсь. Обличчя Генрі безмовне. – Добре. Залишайся там. Ми виїжджаємо негайно.

Він нахиляється і кладе слухавку.

– Хто дзвонив?

– Я. Це був я. Я на автостоянці на Монро-стрит, голий у п’ятнадцятиградусний мороз. Господи, тільки б машина завелась.

Вискакуємо з ліжка вбираємось у вчорашній одяг. Генрі взутий і в пальті вибігає заводити машину, поки я надягаю джинси. Засовую в сумку сорочку Генрі, кальсони, джинси, шкарпетки, черевики, ще одне пальто, рукавиці і ковдру; буджу Альбу, одягаю її у пальто і черевики, накидаю на себе пальто та вилітаю у двері. Виводжу автівку з гаража ще до того, як прогрілась, тож вона відразу глохне. Знову намагаюсь її завести, якусь мить ми сидимо, відтак пробую знову. Вчора випало снігу на шість дюймів і на Ейнслі ожеледиця. Альба жалісливо ниє на своєму сидінні, Генрі просить її заспокоїтись. Коли виїжджаємо на Лоуренс, додаю швидкості, й за десять хвилин ми вже на автомагістралі; у цю пору навколо ні душі. Радіатор у «Хонді» спокійно працює. Над озером небо стає яснішим. Усе навколо синього і помаранчевого кольорів, виблискує в таку холоднечу. Поки ми спускаємося вниз по Лейк-Шор-Драйв, у мене потужне відчуття déjà vu: холод, озеро у сонній тиші, натрієве світло світлофорів: я була тут раніше, була. У цю мить я надто спантеличена, і воно тягнеться, переносячи мене від цієї дивної ситуації до усвідомлення подвійності теперішнього моменту; незважаючи на те, що ми поспішаємо через цей міський ландшафт, час стоїть на місці. Ми минаємо Ірвінґ, Белмонт, Фуллертон, Ласейл: я виводжу авто на Мічіґан. Влітаємо у безлюдний коридор з дорогих крамниць – «Оук-стрит», «Чикаґо», «Рендольф», «Монро», тепер занурюємось у підземний бетонний світ паркінгу. Беру квиток, який автомат видає мені примарним жіночим голосом.

– Їдь у кінець на північний захід. – каже Генрі. – Платний телефон біля служби охорони.

Слідую його вказівкам. Відчуття déjà vu минуло. Але з’явилось інше: мовби ангел-охоронець мене покинув. Гараж реально порожній. Поспішаю через акри жовтих ліній до телефонного апарата: слухавка гойдається на шнурі. Генрі немає.

– Може, ти повернувся у теперішнє?

– А якщо ні…

Генрі спантеличений, я теж. Ми виходимо з машини. Холодно. Видихаю, повітря випаровується і зникає. У мене відчуття, що потрібно залишитися, але я не маю жодного уявлення, що могло статися. Йду до будки служби охорони і вдивляюся у вікно. Охоронця немає. Монітори показують порожній бетон.

– Чорт. Куди б я міг піти? Давай проїдемось.

Знову сідаємо у машину і кружляємо повільно широкими камерами між колонами, проїжджаючи повз знаки «Зменшити швидкість», «Вільне паркування», «Пам’ятайте своє місце на паркованці». Генрі ніде немає. Ми розпачливо дивимося одне на одного.

– Звідки ти прибув?

– Я не сказав.

Ми їдемо додому мовчки. Альба спить. Генрі пильно дивиться у вікно. Небо чисте і рожеве на сході; на вулиці з’явилось більше машин – це жителі передмістя їдуть на роботу. Коли ми чекаємо на світлофорі на Огайо-стрит – чую, як кричать чайки. Вулиці темні від солі та води. Місто тихе, біле, вкрите снігом. Усе дуже красиве. Відсторонено спостерігаю, як у кіно. На перший погляд, ми цілі та неушкоджені, але рано чи пізно на нас чекає суворе покарання.