Герберт Уэллс - Війна світів. Невидимець [збірник]

– Господи! – скрикнув раптом власник трактиру, безпорадно озираючись. – Чорний хід! Я… Треба подивитись…

Двері до вітальні замкнули на ключ ізсередини.

– Двері надвір і ще одні двері, – провадив власник трактиру. – Двері надвір!

Він вибіг з трактиру, а за хвилину повернувся з ножем у руках.

– Двері надвір відчинені, – сказав він розгублено.

– Він мусить бути у будинку! – сказав худорлявий візник.

– Ну, в кухні його немає, – сказав власник трактиру. – Там дві жінки, і я перевірив кожен куточок із цим ножем. Не думаю, щоб він зайшов до кухні. Жінки помітили б його…

– А ви зачинили двері? – спитав худорлявий візник.

– Та звісно ж, – відповів власник трактиру.

Американець сховав револьвер у кишеню.

Раптом дошка над прилавком впала, замок у дверях затріщав, і двері вітальні розчинилися навстіж. Містер Томас Марвел дико й перелякано заверещав, і всі кинулися йому на допомогу. Американець вистрелив, дзеркало на стіні вітальні тріснуло, і скалки зі дзвоном упали на підлогу.

Коли власник трактиру вбіг до вітальні, містер Томас Марвел немовби боровся з дверима, які виходили в кухню. Поки власник трактиру вагався, Марвела витягло в кухню. Звідти долинули крики і брязкіт посуду. Містер Марвел затято опирався, але його дотягли до надвірних дверей і відсунули засув.

Полісмен протиснувся вперед, вбіг разом із худорлявим візником до кухні, схопив невидиму руку, яка тримала містера Марвела за комір, за зап’ясток. Йому дали ляпаса, і він, похитуючись, відступив.

Двері відчинилися, і містер Марвел, який щосили пручався, намагався сховатися за ними.

Раптом візник схопив щось.

– Впіймав! – закричав він.

Власник трактиру теж вчепився у щось невидиме.

– Це він! – закричав чоловік.

Містер Томас Марвел, немовби його відпустили, раптом покотився на підлогу і спробував прошмигнути між ногами чоловіків, що боролися біля порога. Полісмен наступив на ногу Невидимця, і той скрикнув. Потім він загарчав і почав пригощати кулаками всіх підряд.

Візник завив від болю і скорчився, двері з кухні до вітальні зачинилися, і містерові Марвелу вдалося відступити. Люди в кухні нарешті помітили, що б’ються з повітрям.

– Де він? – закричав американець. – Де він? Він втік?

– Сюди, – відгукнувся полісмен, вийшовши надвір.

Уламок черепиці просвистів біля його голови й розбився серед посуду в’кухні.

– Я тобі покажу! – крикнув американець.

Над плечем полісмена заблищала цівка, і п’ять куль поринули в темряву, туди, звідки було кинуто черепицю. Стріляючи, американець рухав рукою по горизонталі, щоб кулі сипали наче віялом.

Стало тихо.

– П’ять набоїв, – сказав американець. – Так буде краще. Гра починається. Беріть ліхтар, і ходімо шукати тіло.

Кемп писав у себе в кабінеті, поки звуки пострілів не привернули його увагу. Вистріли лунали один за одним.

– Ого! – вигукнув доктор Кемп і прислухався, взявши ручку в рот. – Стріляють у Бердоку? Що ввижається тим дурням?

Він підійшов до вікна, що виходило на південь, підняв раму і, висунувшись, вдивлявся в темне місто – в освітлені вікна, газові ліхтарі, вітрини крамниць, чорні дахи і двори.

«Натовп під пагорбом, біля «Веселих крикетистів»?»– подумав доктор Кемп. Погляд його перебіг на вогні кораблів і на невелику, жовтаво освітлену пристань. Молодик висів над пагорбом, зорі сяяли…

Кемп трохи порозмірковував про життя в майбутньому, і поступово занурився думками в безмежність часів. Зітхнувши, він випростався, опустив раму й повернувся до роботи. Але писав він тепер повільно і постійно замислювався.

Десь за годину задзвонив дзвоник при парадних дверях. Доктор Кемп прислухався. Він почув, як покоївка відчинила двері, і став чекати її кроків на сходах, але вона не прийшла.

«Що таке?» – подумав Кемп.

Він спробував знову працювати, але марно. Тоді він підвівся, зійшов униз на сходовий майданчик, подзвонив і, перехилившись через поруччя, гукнув до покоївки, коли та з’явилася в передпокої:

– Це був лист?

– Ні, це хтось випадково подзвонив, сер, – відповіла покоївка.

– Щось мені неспокійно, – промовив Кемп сам до себе, повернувся в кімнату і рішуче взявся до роботи.

Невдовзі він уже захоплено працював, і в кімнаті чулося тільки цокання годинника й тихе пошкрябування пера. Лампа під абажуром відкидала на стіл світляне коло.

Коли Кемп закінчив роботу, була друга година ночі. Доктор підвівся, позіхнув і пішов сходами до спальні. Він скинув жилет і засвітивши свічку, пішов униз, до їдальні, по віскі й содову.