Герберт Уэллс - Війна світів. Невидимець [збірник]

– Телепні! – сказав доктор Кемп, повернувся на підборах і підійшов до письмового столу.

Люди ж, які перебували на дорозі й побачили втікача з невеликої відстані, не могли не помітити на його спітнілому обличчі вираз жаху.

Чоловік біг щосили і дзвенів так, наче був набитий грошима. Він не озирався навколо, дивився широко розплющеними очима просто вперед собою, де на вулицях уже запалювали та ходили люди. Його нижня щелепа звисла, на губах виступила піна, він тяжко і хрипко дихав. Перехожі зупинялися і занепокоєно розпитували одне одного, що б таке могло трапитися.

Раптом на вершині пагорба собака заскавчав і кинувся під ворота, а поки люди здивовано роззиралися, повз них щось прошльопало ніби босими ногами, важко дихаючи.

Перехожі тікали з дороги, галасуючи й верещачи. Налякані люди кричали, грюкали дверима, зачиняючись у будинках, засували засуви. Містер Томас Марвел чув усе це й біг, напружуючи останні сили. Страх, який охопив його, вмить передався всьому місту.

– Невидимець! Невидимець!

Трактир «Веселі крикетисти» стоїть біля пагорба, де починається колія конки. Власник трактиру, спершися товстими руками на прилавок, вів із худорлявим візником розмову про коней, а якийсь чоловік із чорною бородою, в сірому одязі, їв сухарі, пив пиво і розмовляв із полісменом. Він говорив як справжній американець.

– Чому вони кричать? – запитав візник, намагаючись розгледіти, що відбувається на пагорбі.

Хтось біг вулицею.

– Може, десь пожежа? – промовив власник трактиру.

Раптом двері відчинились, і вбіг містер Марвел, заплаканий, скуйовджений, без циліндра. Комір його куртки був подертий. Містер Марвел силкувався зачинити двері, але ремінь, яким вони були прив’язані до стіни, не дозволяв зробити цього.

– Там! – закричав він спотвореним від жаху голосом. – Там! Невидимець! Він женеться за мною! Господи! Спасіть мене! Рятуйте! Рятуйте!

– Зачиніть двері, – сказав полісмен. – Хто там? Що відбувається?

Він підійшов до дверей, відстебнув ремінь, і двері з грюкотом зачинилися. Американець зачинив другі двері.

– Пустіть мене! – попросив Марвел, він тремтів усім тілом, але книг із рук не випускав. – Пустіть мене до будинку! Замкніть мене десь! Він женеться за мною, він обіцяв мене вбити! Я втік… Він вб’є мене!

– Тут ви в безпеці, – заспокоїв американець. – Двері зачинені. Що сталося?

– Пустіть мене до будинку! – кричав містер Марвел.

Тут двері здригнулися від сильного удару, а потім почувся квапливий стукіт і крики.

– Хто там?! – крикнув полісмен.

Містер Томас Марвел тикався в стіни, кричачи:

– Він вб’є мене! У нього ніж! Господи, рятуйте!

– Гаразд, – сказав власник трактиру, піднімаючи дошку над прилавком. – Проходьте.

Містер Марвел кинувся за прилавок. Гамір надворі не вщухав.

– Не відчиняйте дверей! – репетував Марвел. – Не відчиняйте дверей! Сховайте мене!

– То це Невидимець? – спитав чорнобородий американець, заклавши руку за спину. – Гадаю, вже час познайомитися з ним.

Раптом вікно, що виходило на вулицю, розлетілося на друзки. Надворі чулися крики. Ставши на стілець, полісмен визирнув у вікно, намагаючись побачити, що робиться біля дверей. Злізши, він промовив:

– Це він.

Господар став перед дверима до вітальні, де щойно сховався містер Томас Марвел, поглянув на розбите вікно й підійшов до гостей.

Раптом запала тиша.

– Шкода, що в мене немає кийка, – сказав полісмен, нерішуче підходячи до дверей. – Він увійде, щойно ми відчинимо. Його ніщо не зупинить.

– Не поспішайте відчиняти двері, – занепокоєно сказав візник.

– Відсуньте засуви, – сказав американець. – А коли він увійде… – І показав револьвер.

– Ні, так не можна, – заперечив полісмен. – Це ж убивство.

– Я знаю, в якій я країні, – відповів американець. – Я стрілятиму в ноги. Відсуньте засуви!

– Тільки не стійте позаду мене, – сказав власник трактиру, дивлячись у вікно.

– Добре, – сказав американець і почав відсувати засуви.

Власник трактиру, полісмен і візник повернулися до відімкнутих дверей.

– Заходьте, – тихо промовив американець, відступивши назад і сховавши револьвер за спину.

Але двері не розчинялися і ніхто не заходив. Хвилин за п’ять другий візник обережно заглянув до трактиру і побачив, що всі чогось чекають, а з вітальні визирає стривожене обличчя містера Марвела.

– Чи всі двері зачинені? – спитав містер Марвел. – Він десь ходить… Він надзвичайно хитрий…