Герберт Уэллс - Війна світів. Невидимець [збірник]

Поночі, боячись запалювати світло, ми сиділи в кухні і їли хліб із шинкою, запиваючи пивом. Священик, наляканий і стривожений, так рвався тікати звідси, що я насилу умовив його поїсти перед дорогою.

Але несподівано трапилася пригода, через яку ми стали бранцями.

– Ще півночі, мабуть, нема… – тільки встиг я сказати, коли раптом блиснуло сліпуче зелене сяйво.

Кухню на мить осяяло зеленим світлом. Будинок так струсонуло, як я ще ніколи не чув – ні до того, ні після. Десь зовсім близько задзенькотіло скло, з гуркотом посипалася цегла, нам на голови обвалився тиньк. Мене кинуло на підлогу, ударивши ще об пічку. Я знепритомнів і лежав певний час нерухомо. Священик казав потім, що я довго був без пам’яті. Коли я отямився, знову було темно і священик кропив мене водою. Обличчя його змокріло від крові – як я згодом дізнався, він поранив лоба.

Кілька хвилин я не міг збагнути, що сталося. Тоді потроху в голові в мене почало прояснюватись. Я відчув на скроні синець.

– Вам легше? – пошепки запитав священик.

Відповів я йому не відразу. Підвівся й сів.

– Не ворушіться, – сказав священик. – З буфета полетів посуд, і вся підлога в черепках. Ворухнувшись, ви зчините шум, а вони, здається, ось тут, за стіною.

Ми сиділи так тихо, що чули, як стучать наші серця. Панувала могильна тиша, тільки десь поруч упав шматок тиньку чи цегли і розсипався по підлозі. Знадвору почувся брязкіт металу.

– Чуєте? – запитав священик, щойно забрязкотіло вдруге.

– Чую, – відповів я. – Але що це таке?

– Марсіани, – прошепотів священик.

Я напружив слух.

– Щось подібне до теплового променя, – сказав. Чи не наштовхнулася на будинок марсіанська машина, як ото одна з них налетіла на дзвіницю церкви у Шеппертоні?

Наше становище було таке непевне, що ми сиділи нерухомо три-чотири години, аж доки не зазоріло.

Нарешті до кухні почало цідитися світло, але не у вікно, яке й досі було темне, а у трикутну дірку в стіні між балкою та купою битої цегли. Тільки тепер у сірій сутіні ми змогли розгледіти кухню.

Вікно було засипане землею; грудки валялися й на столі, за яким ми вечеряли, і під ногами. Біля верхнього краю віконної рами з-під землі стирчала обірвана ринва. Підлога була всіяна уламками. Частина кухні, ближча до інших кімнат, осіла. Коли трохи розвиднілося, ми побачили, що будинок майже завалився. Цілковитим контрастом до цих руїн видавався чепурненький буфетик, пофарбований у зелений колір, шпалери з білими й блакитними квадратиками під кахлі та дві картинки над плитою.

Коли зовсім розвиднілося, крізь дірку у стіні ми побачили марсіанина, що стояв на варті біля ще гарячого циліндра (це я зрозумів згодом). Ми якомога обережніше переповзли з напівосвітленої кухні до темної посудомийні.

Тільки зараз я зрозумів, що сталося.

– П’ятий циліндр, – прошепотів я. – П’ятий постріл з Марса влучив у будинок. Ми поховані живцем.

Священик помовчав.

– Господи, змилосердься! – заскімлив він пошепки.

Якщо не брати до уваги цього шепоту, у нашому сховищі було зовсім тихо. Я боявся навіть дихати і не зводив очей зі світла, яке лилося з кухонних дверей. Я ледве міг розгледіти священикове обличчя, комір і манжети. Знадвору долинув металевий стукіт, а тоді – пронизливий свист і, трохи згодом, шипіння ніби паровоза. Ці загадкові звуки чулися безперервно і, здавалося, дедалі гучнішали. Раптом почувся ритмічний вібраційний гул, від якого все навколо задвигтіло й задзвенів посуд у буфеті. Світло примеркло, й отвір кухонних дверей зовсім почорнів. Дві години, зіщулившись і тремтячи, сиділи ми, доки нарешті не поснули…

Прокинувшись, я відчув голод. Мабуть, ми проспали більшу частину дня. голод додав мені духу, і я, сказавши священикові, що йду шукати їжу, навпомацки рушив до комірчини. Він нічого не відповів, а коли я почав їсти, не витримав і поповз до мене.

Підкріпившись, ми поповзли у посудомийню, і я, мабуть, знову задрімав. Прокинувшись, я помітив, що священика немає. Вібраційний гул тривав, і це пригнічувало. Я пошепки покликав священика, а тоді поповз до кухонних дверей. Там було ще видно, і я помітив, що він лежить біля трикутного пролому в стіні, яка виходила в бік марсіан. Голови його через підняті плечі я не міг побачити.

З-за стіни долітали найрізноманітніші звуки, і все навкруги двигтіло від гулу. Крізь пролом я бачив верхівку позолоченого сонцем дерева та клапоть блакиті спокійного надвечірнього неба. Хвилинку я дивився на священика, а потім тихенько підійшов ближче, обережно ступаючи між черепків, що вкривали підлогу.