Александр Тесленко - Крокодил не хотів літати

Переступив поріг.

— Цікава штука людська психіка, правда ж? — Томас стиснув Антуана в обіймах. — Живеш-живеш, і світ бачиться тобі одним, ніби довічно зрозумілим, відкритим для тебе, і раптом надходить якась фантастична мить, ніби нічого й не відбувається, але вона дивно перебудовує твій світогляд, твою філософію. Всього тебе перебудовує… І вже довколишнє бачиться тобі не просто інакшим, а часом навіть протилежним.

— Що ж тебе так перебудувало?

— А якби ж я знав. Справжня фантастика… Це прекрасно, що ти саме сьогодні прилетів…

— Я вибився з графіка… Мусив повернутися ще три дні тому.

— В тебе все гаразд?

— Так. Все, як завжди. Все прекрасно…

— Ти ще скажи, що тобі й повертатися не хотілося.

— Можу й таке сказати. Томасе, кому, власне, я тут потрібен? Я потрібен тільки там, — Антуан звів руки до стелі.

— Не треба, Антуане, — м’яко сказав Томас. — Це в мене нікого немає, хоч мені вже сімдесят років. А ти — екстрапілот! І в тебе є сім’я, в тебе є син!

— Так, у мене є син, але ми з ним ніколи не будемо разом… Ми просто знатимемо, що ми існуємо на цьому світі. Син і батько. Ярослав, Антуан… Ото і всього… І не треба, Томасе, розповідати мені казочки. Доки я літаю, про мою дружину не забуває наш шановний…

— Ти не маєш права говорити погано про Марту… Вона жінка… Зрештою, ти сам… Або літати, або… А Рамар завжди знайдеться.

— Томасе, скажи чесно, для тебе Рамар — цілком нормальний керівник і ти не маєш на нього ніякісінького зла?

— Рамар людина діла… — нерішуче проказав Томас. — Ти просиш сказати щиро… Даруй, Антуане, але мені особисто він робив тільки добро. Я не маю на нього ніякого зла. Він завжди мені допомагав. Я згоден, що ти можеш мати до нього серйозні претензії. У вас із ним склалися дивні стосунки… І я зовсім не розумію Рамара…

— Але ти розумієш мене… — іронічно усміхнувся Антуан.

— Так. Ти — справжній товариш, прекрасний пілот. Ти своєрідна особистість, але ж невже Рамар не може цього збагнути…

— Давай припинимо, — буркнув Божко. — Краще відсвяткуємо твій ювілей… Хто жив у моєму номері ці роки?

- Ігор. Я забув прізвище. Молодюсінький, щасливий, що потрапив до КОТРАЦ… Полетів тижнів два тому, по програмі “Оріон”. На півроку… А про Марту ти даремно погано думаєш… І якби…

— …якби я був таким, як всі, то ми б із нею були дуже щасливими…

— Побач, Антуане, але, можливо, саме так… їй з тобою також нелегко… Ти цього не розумієш?

— Розумію, Томасе. Облишмо про це на сьогодні. Давай зробимо вигляд, що ми дуже раді з того приводу, що я прилетів, що тобі сьогодні лише сімдесят років… Правда ж, чудова нагода повеселитися?

Антуан перечепився об волохатий килимок, що чомусь жужмом лежав під дверима. А ще як побачив дві порожні бляшанки від консервів у кутку кімнати, то вже не міг стриматися від здивування.

— Це що? Наслідки бучної вечірки, після якої відмовляє автопілот?

— Та ні… Просто заборонив будь-кому заходити до помешкання без мого дозволу. Готельним біокіберам насамперед. Дратують вони мене…. Але спробуй зрозуміти головне… Після того, як вони все в номері вилижуть, я відразу починаю болісно згадувати, як колись було чисто і ошатно в кабіні моєї машини. Ти ж пам’ятаєш мою машину? Там все було не просто чисто й акуратно, там було майже стерильно. Там було… Ах, Антуане… Яка цікава штука життя. Тільки коротка. І буває так нестерпно боляче, що я вже ніколи не літатиму, хоча останні роки я дуже втомлювався. Мені вже все було навіть нецікавим. Я міг заснути несподівано, і тому доводилось зловживати допінгом… Але… Сідай ось тут, Антуане. — Томас Вій змахнув рукавом сорочки куряву зі столу.

— Що тебе тримає тут, в містечку КОТРАЦ? — несподівано запитав Божко. — Жити спогадами, як на мене, набагато цікавіше і приємніше, скажімо, на нашій же базі в Квітковому чи Придеснянську…

— Так, Антуане, але там я буду просто дідом, що доживає…

— Там ти будеш тим, ким є тут.

— Ти жорстокий.

— Для тебе всі жорстокі, хто не пише віршів… Справді, чому ти залишився тут? Поїдь у Квіткове і пиши вірші… Ти вже своє відлітав. І навіщо травмувати себе? Я вже не питаю, чи не остогидло тобі це містечко за всі ці роки? Ще якби ти хотів бути наставником для молодих, але ж я добре знаю твій характер…

— Так, я майже не працюю з молодими… Але даремно ти так, Антуане… Я майже щасливий…

— Після того, як чергові наведуть лад у твоєму номері…

— Антуане, невже ти перестав розуміти мене? Невже перестав відчувати? Цього не може бути. Ти просто не в гуморі… Ти говориш про Квіткове… А тут у мене часто буває Люся… Ти її пам’ятаєш? Яка прекрасна жінка. А якщо я поїду звідси… В Квіткове вона не зможе приїздити так часто. Розумієш? А вірші і тут пишуться… Хочеш — почитаю?