Александр Тесленко - Крокодил не хотів літати

— Навіщо так? Ти — вільна птиця.

— Що ти верзеш? Я виховую дитину і я не знаю, що вимагає більших зусиль і відповідальності — повернути з польоту машину в прекрасному стані чи виховати Людину?! Справжню Людину. Кращу від тебе! — Марта вибухнула, стримано і навіть розважливо, але вибухнула, слова і погляд говорили самі за себе. — 3 твоїм характером тільки літати.

— Даремно ти повторюєш слова нашого шановного директора… Хоч вони й не позбавлені сенсу, але ти знаєш, що я його просто органічно не терплю.

— Ти й мене органічно не терпиш! — крикнула Марта. — Ти вже котрий день як прилетів і тільки сьогодні серед ночі знайшов за можливе з’явитися… Ніби я для тебе… Я, врешті, мати твого сина!

— Ти навіть не вийшла мене зустрічати. Мати мого сина… Ти боїшся Рамара? Боїшся втратити можливість існувати тут, якщо не зі мною, то з кимось іншим?

— Замовкни! Ти живеш так, як того сам хочеш. А я не маю і такої можливості. Я цілком підпорядкована обставинам.

— Ти просто боїшся Рамара.

— А ти ні?! Ти знаєш про те, що він хоче тебе позбутися? Хоч ти й найкращий пілот КОТРАЦ. Але ти не будеш літати.

— Ти непогано поінформована. Бачу, що Рамар не обділяє тебе своєю увагою. Тож ви тут будете жити довго… і нудно.

— Що ти хочеш від мене?

— А сама не знаєш?

— Що ти хочеш від мене?! Навіщо ти мене мучиш? Я можу бути тільки ось такою.

Марта розплакалась. Антуанові стало нараз її шкода, невимовно шкода, але він не знав, як повестися, що сказати, чим зарадити.

— Ти сильна… красива жінка… — почав якось розгублено і невпевнено. — Але чому ти не хочеш зрозуміти мене? Ми так рідко бачимось… І колись мені здавалося, що ми б могли полюбити одне одного по-справжньому… І не біда, що ми б не бачились довгими роками… Але ми з тобою…

— Ми з тобою дуже різні, Антуане! — нараз закричала Марта. — Ти найкращий пілот! А хто я? Я просто мати твоєї дитини? Так?

— Ти — красива жінка… Ти — моє щастя…

— Замовчи! Ти просто негідник! Плюгавець! Ти дозволяєш собі артистичні поблажливі нотки до мене, до істоти, яка не може реалізувати… — Марта розридалася. — Я тебе просто ненавиджу! Геть звідси! Я не можу тебе бачити!

23 грудня 1954 року.

Генералові Дорману-О’Гоуен, Фінка Віхія.

“… Боягузом мене не назвеш, і тому я завжди викликаю підозру. Всі вбачають у цьому або ж браваду, або бездушність. Можна подумати, якщо ти не кричиш під тортурами, тобі все байдуже…

Всього тобі найкращого, Чінк.

ХЕМ …”

“Дорогий мій сину. Я радий, що ти знову повернувся, що в тебе все гаразд. Я радий чути твій голос. Я прилечу до тебе завтра. Сьогодні, на жаль, маю невідкладну справу. Уявляю твої земні траєкторії — до управління, до їдальні, до кінозалу, алею до моря і очерети на. березі. У мене новин особливих немає. Позавчора був у ресторані з моїми учнями, яких я випустив у світ тридцять років тому. Жах, синку! Що зробили оті тридцять років з моїми учнями. Це їм уже під сімдесят… А тебе, синку, вони пам’ятають ще малим. Від них я дізнався, що багато колишніх учителів — моїх колег — уже пішли в космос. Та і з їхнього класу померло вже троє. Зустріч справила велике враження — відчуттям часу. Обнімаю, синку. Я завтра прилечу. Вітання усім твоїм друзям, які мене знають. До зустрічі”.

Антуан прослухав звуковий лист раз і вдруге. Відзначив подумки, що Марті батько привіт не передає… Він підійшов до відеона і набрав номер. За якусь мить на екрані з’явилося обличчя Марти.

— Це ти, Антуане? Не чекала… Може, ти хочеш знову сказати, що всі ці роки думав про мене щомиті, що любиш мене? Я не раджу тобі цього робити.

— Ні… Навпаки. Я зрозумів, що ми ніколи не будемо навіть справжніми друзями… Я потурбував тебе, щоб сказати — я тебе вже не люблю.

- І саме це нас із тобою нині дуже об’єднує, - щиро розсміялася Марта.

Антуан стиснув губи.

— Поклич, будь ласка, Ярослава.

— Тату, чому ти не приходиш, тату?

— Синку, бери маму і ходімо погуляємо берегом моря. Вітання тобі від дідуся. Він завтра прилетить до нас. Я дуже за тобою скучив. Захопи з собою кінокамеру. Чекаю вас.

Антуан вимкнув зв’язок. Обернувся — на порозі стояв Фредерік Мелвін. На обличчі Божка заграла загадкова усмішка.

— Я радий вас бачити. Мушу вибачитися, я згоден виконувати програму ПЦЕР, майоре… І я вдячний, що ви звернулися саме до мене. Ходімте до моря… Нам є про що поговорити…