Александр Тесленко - Крокодил не хотів літати

- І ти мені нічого не казав? Чому, Томасе? Я тебе не розумію. Ти постійно плакався, що в тебе нікого немає…

— А я сам дізнався про це щойно. Люсенька врешті вирішила зробити мені справжній подарунок на сімдесятиліття. Завтра сини прилетять до мене. — Томас бентежно роззирався довкола, мов дитина, яка щойно відчула красу довколишнього світу. Він був щасливий. — Люсенька мені сьогодні зробила сюрприз.

— Але чому лише сьогодні? — не міг збагнути Антуан.

— Ти справді цього не розумієш, Антуане? Все ти розумієш… Доки він літав, я мовчала про дітей, аби Томас нічого не міняв у своєму житті… Він мені сто разів натякав про нащадків, але я занадто добре його знаю, аби повірити в те, що, покинувши польоти, він стане щасливішим. А оскільки він мене дуже любив, я не боялася, що він захоче “мати нащадків” від когось, окрім мене. Хіба не так, Томасе?

— Ти могла б стати моєю дружиною і жити в нашому містечку з нашими дітьми, щоб мені не треба було нічого міняти в своєму житті.

— Томасе, ти чудово розумієш, що я не могла цього зробити. У мене була і є своя робота, яку я люблю не менше вашого Космосу. Що б я робила тут, у вашому містечку? Бавила дітей?

— В університет вони могли вступити і…

— Облиш із вашим університетом. Моє призначення в цьому світі, врешті, не тільки бути матір’ю твоїх дітей.

— Наших дітей, Люсенько, — поблажливо і задоволено уточнив Томас. — Врешті, добре так, як є. Я — невиправний оптиміст. Тільки шкода, що мені вже сімдесят і я вже дід, навіть якби й не мав онука. Я вже дід. Давайте вип’ємо!

— За тебе, Томасе! І за наших дітей! — прошепотіла Люся.

А старий Вій раптом заговорив віршами:

— Богданчик і Сашко народилися, коли Томасові було сорок п’ять років, — прошепотіла Люся на вухо Антуанові. — Це він не просто для рими згадав про свої сорок п’ять.

— Ти вже заходив до Марти? — урвавши свої слова, нараз запитав Томас.

— Ні, ще не заходив.

— Я не розумію тебе, — карбуючи кожне слово, проказав дід Томас.

26 березня 1938 року.

Джону Дос Пассосу, Париж.

“… До побачення, Дос. Сподіваюся, ти будеш щасливим. Гадаю, ти саме такий, що будеш. Мабуть, у тебе першокласне життя. Колись і я був щасливий. І знову буду. Добрі старі друзі. Завжди був щасливий зі старими добрими друзями. Приріжуть за десятицентовик…

Залишаюся твій ЕРНЕСТ ”.

— Я радий вас бачити, майоре Фредерік.

— Я вас також. Доброго ранку. Пробачте, що я знову без попередження.

— Заходьте. Які можуть бути вибачення? Ви вже встигли за цей час порадитися зі своїм внутрішнім голосом?

— Спробував…

— Сідайте до столу. Я, з вашого дозволу, умиюся… Увімкніть телеінформатор, сьогодні зранку має бути цікавий концерт.

— Не турбуйтесь, я прекрасно вас почекаю і без телеінформатора.

За кілька хвилин Антуан повернувся, одягнений мов на прийом.

— Слухаю вас, майоре Фредерік.

— Спробую не марнувати дорогоцінного часу, тож — відразу конкретно: ви вже розмовляли зі своєю дружиною? Ви особисто пропонували їй летіти разом з вами?

— Ні… Я ще взагалі не заходив до Марти…

— А чи не здається вам, шановний Антуане, що подібний підхід, м’яко кажучи, не логічний, не тактовний, не етичний? Чи не гадаєте ви, що могли б поводитися мудріше, якщо справді хочете змінити щось на краще у вашому житті? У вас нестерпний характер, ви терзаєте себе й інших…

— Знайома пісенька, — з викликом проказав Божко.

Нараз вони обоє заклякли від звуків траурної музики за вікном. Сиділи якусь мить непорушно, застигло, мов воскові фігури у музеї — один у формі майора ПЦЕР, другий у сірому костюмі фірми “Горизонт”.

“Невже це Томас? Він вчора був таким щасливим”, - ця ірраціональна думка кинула Антуана на балкон.

З висоти п’ятого поверху Божко і Мелвін добре бачили людей довкола труни, оббитої чорним ледром, траурні пов’язки працівників ритуальної служби, котрі заклопотано метушились біля апаратури. Один із них, зовсім хлопчисько, професійно обходив домовину з телекамерою в руках. Пам’ять для нащадків. “Рідні, станьте трохи лівіше, я не можу вас захопити в кадр… Спасибі. Не поспішайте. Цю хвилину… Ви мене розумієте? Ця хвилина мусить…”