Станіслав Лем - Катар

За три дні до смерті Еммінгс, виявляється, був у Римі, відвідав прес-аташе американського посольства, свого давнього знайомого. Аташе сказав, що Еммінгс був у чудовому настрої і лише дорогою до аеропорту якось дивно зиркав у заднє скло, що це важко було не помітити. Аташе жартома запитав Еммінгса, чи не з’явилися у нього недруги в “Аль-Фатах”, на що той, усміхнувшись, відповів, що це зовсім інша справа, про яку він не може розповісти, але не біда: незабаром про все писатимуть газети. А через чотири дні був мертвий.

Практикант, узявши на допомогу кількох агентів, знову подався до бальнеологічного закладу, аби переглянути всі книги реєстрації за минулі роки. У Вітторіні його зустрічали щораз прохолодніше, бо постійні візити поліції загрожували добрій репутації закладу. У книгах, які їм все ж дали, знайшлося вісім нових слідів.

Оскільки механізм випадків лишався незрозумілим, практикант цікавився перш за все чоловіками перехідного віку, іноземцями, що провадили поміркований спосіб життя, який несподівано ламався між першим і другим тижнями перебування в Неаполі.

Два сліди виявилися хибними. Двоє американських громадян змушені були несподівано для себе урвати своє перебування в Неаполі. У першого на фірмі вибухнув страйк, другий мав свідчити в суді проти будівельників, які неякісно виконали водозбірники в його садибі і процес проти яких чомусь було пришвидшено. Слідство у справі власника фірми припинили не відразу, бо він нагло вмер, а кожен смертельний випадок прискіпливо перевіряли. Але врешті американська поліція повідомила, що він помер від інсульту через два місяці після повернення в Америку, до того ж не один рік хворів на атеросклероз. Ще один — третій слід — мав справді кримінальну підкладку, але його не включили в досьє, бо причиною несподіваного “зникнення” цього американця був його арешт місцевою поліцією. Вона діяла за дорученням Інтерполу і знайшла при цьому чималу партію героїну. Заарештований чекав на суд у неаполітанській в’язниці.

Отже, з восьми випадків три відпали. Ще два були сумнівними. Один стосувався сорокарічного американця, який відвідував бальнеологічний заклад, щоправда, не сірководневі ванни, і перестав бувати у Вітторіні, бо пошкодив хребет на водних лижах. Він гасав за моторним човном з повітряним змієм за плечима, що давало можливість відірватися від води й ширяти на линві. Човен, за кермом якого сидів теж американець, близький знайомий потерпілого, повернув закруто, і він упав з висоти кільканадцяти метрів. Така травма вимагала тривалої фіксації у гіпсовому корсеті. Цього випадку не виключили зі списку лише тому, що вже в лікарні у потерпілого раптом з’явилася гарячка з мареннями. Лікарі вагалися, чи це якась завезена з тропіків екзотична хвороба, чи затяжне харчове отруєння.

Ще один підозрілий випадок стався з майже шістдесятирічним пенсіонером, американцем італійського походження, який, отримуючи пенсію в доларах, повернувся до рідного Неаполя.

Як ревматик, він приймав сірководневі ванни, несподівано перервав їх, вирішивши, що вони шкодять на серце. Він потонув, купаючись у ванні в своїй квартирі через сім днів після останніх відвідин бальнеологічного закладу. Розтин показав наповнення легенів водою й раптову зупинку серця. Судовий лікар не побачив у цьому нічого підозрілого, однак слідство в справі закладу Вітторіні, натрапивши на цей випадок, відновило справу. З’явилося припущення, що пенсіонер не потонув унаслідок раптового приступу, а хтось його втопив: двері ванни були незамкнуті. Однак повторний допит родичів не підтвердив цієї підозри, тим більше, що не було й матеріального мотиву, бо пенсія покійного була довічною.

Три інші сліди з початкових восьми виявилися гарячими й відкрили нові жертви з характерною для групи людей долею. Знову йшлося про самотніх чоловіків на порозі старості, але тепер це були вже не тільки американці. Один з них, Івар Олаф Лейге, був інженером з Мальме. Другий, Карл Гайнц Шіммельрайтер, австрієць родом з Граца. Третій, Джеймс Брігг, видавав себе за письменника, точніше сценариста, і заробляв на прожиття випадковими заробітками. Він прибув із Вашінгтона через Париж, де налагоджував стосунки з видавництвом “Олімпія прес”, що спеціалізувалося на еротичній і порнографічній літературі. В Неаполі він оселився в італійській родині, яка здала йому кімнату. Господарі знали про нього тільки те, що він розповів сам при вселенні, тобто що він збирається вивчати “задвірки життя”. Не знали, що він відвідував бальнеологічний заклад. На п’ятий день він не прийшов ночувати. Зник, не залишивши жодного сліду. Перш ніж сповістити поліцію, господарі, вирішивши перевірити пожильцеву платоспроможність, відімкнули його кімнату запасним ключем і пересвідчилися, що разом із Бріггом зникли і його речі. Лишилася тільки порожня валіза. Вони пригадали, що пожилець щодня виходив з напханим портфелем, а повертався з порожнім. Оскільки родина мала незаплямовану репутацію і віддавна здавала кімнати, їх свідченням повірили. Брігг був лисіючим атлетичним чоловіком зі шрамами на обличчі від заячої губи. Ніяких родичів не мав, принаймні розшукати їх не пощастило. Паризький видавець на допиті сказав, що Брігг пропонував написати книгу про закулісну історію з виборами міс краси в Америці, однак тема не зацікавила видавця. Все це могло бути правдою, але ці свідчення не вдалося ні підтвердити, ні заперечити. Брігг зник так безслідно, що не вдалося знайти нікого, хто бачив би його відтоді, як він покинув найняту кімнату. Пошуки серед повій, сутенерів і наркоманів виявились марними. Отож випадок Брігга належить до сумнівних і лишається в досьє, як не дивно, лише тому, що Брігг хворів на сінну лихоманку.