Станіслав Лем - Катар

Другий з американців, Адам Осборн, старий холостяк, економіст за освітою, п’ятого червня виїхав з Неаполя до Рима машиною, взятою напрокат у фірмі “Авіс”. Готель він залишив у такому поспіху, що забув багато речей: електробритву, щіточки, еспандер, пантофлі, тож адміністрація “Савойї” зателефонувала до римського готелю, в якому він замовляв номер, але Осборна там не було. Готель припинив розшуки вередливого пожильця, і лише докладне слідство встановило, що до Рима він не доїхав. У “Авісі” детектив довідався, що найнятий “опель-рекорд” знайшли під Загароло, тобто неподалік від Рима, на узбіччі автостради, цілком справний і з усіма речами Осборна. Оскільки “опель” належав римському відділу фірми й мав римські номери, а в Неаполі опинився лише тому, що туди ним їхав з Рима якийсь французький турист, “Авіс” сповістив про це римську поліцію. Речі Осборна, знайдені в машині, передали римській префектурі, яка розпочала слідство, бо наступного ранку знайшли Осборна — мертвого. Його збила машина на повороті з дель Соле на Пелестрину, тобто майже за дев’ять кілометрів від покинутого “опеля”.

Судячи з усього, він зупинився без явної потреби, вийшов з машини й рушив узбіччям автостради, дійшовши таким чином до першої бічної дороги, де його хтось збив і втік з місця випадку. Хід подій удалося відтворити досить детально, бо Осборн розлив у машині трохи одеколону. Поліційний пес, незважаючи на дощ, який пройшов уночі, легко взяв слід. До роздоріжжя Осборн ішов краєм узбіччя, але там, де автострада врізалася в горби, кілька разів збочував і видирався на ближчий горб. Тоді повертався на дорогу і йшов далі. На спусковому відгалуженні автостради він ішов по проїжджій частині широкими зигзагами, наче п’яний, і загинув на місці від пролому черепа. На бетоні лишилися плями крові й уламки скла з фари. Римській поліції не вдалося знайти винуватця злочину. Дивувало те, що Осборн йшов автострадою опівдні, коли рух був досить інтенсивний, і протягом дев’яти кілометрів на нього ніхто не звертав уваги. Ним мав поцікавитися хоча б дорожній патруль, бо ж по автостраді заборонено ходити. Це з’ясувалося через кілька днів, коли хтось підкинув під поліційну дільницю сумку з ключками для гольфу, на ручках яких було вигравіюване прізвище Осборна. Сама собою напрошувалася думка, що Осборна, який ніс на плечі сумку з ключками й був одягнений у джинси й сорочку, водії мали за шляхового робітника. Ключки, очевидно, лишилися на місці наїзду, і хтось підібрав їх, а коли довідався з газет про слідство, побоявся бути втягнутим у кримінальну справу й позбувся ключок.

Причина, що змусила Осборна покинути машину й вирушити з ключками пішки, залишилась нез’ясованою. Рештки одеколону на підлозі машини й порожня пляшечка наводили на думку, що йому стало зле, може, він захворів і натирав одеколоном обличчя. Розтин не виявив у нього в крові слідів алкоголю чи отрути. Перед тим, як покинути готель, Осборн спалив у смітнику кілька списаних аркушів, від яких, звісно, не лишилося й сліду. Але серед речей, залишених небіжчиком у готелі, знайшли порожній конверт, наче Осборн збирався звернутися до поліції, та передумав.

Третій американець, Еммінгс, був кореспондентом “Юнайтед Прес Інтернешнл”. Він затримався в Неаполі, повертаючись із Близького Сходу, звідки надсилав репортажі до Сполучених Штатів. У готелі Еммінгс сказав, що залишиться принаймні на два тижні, але вже на десятий день несподівано поїхав. Оскільки квиток у касі “Брітіш Еуропіен Ейрвейз” він замовляв до Лондона, досить було одного телефонного дзвінка, аби довідатися, що, прилетівши в Лондон, він в туалеті аеропорту вистрілив собі в рот і через три дні, не приходячи до пам’яті, помер у лікарні.

Від’їзд його був цілком умотивований — отримав доручення “Юнайтед Прес” узяти в Лондоні інтерв’ю в зв’язку з чутками про новий скандал у парламенті. Еммінгс був відомий своєю відвагою й витримкою. Як журналіст, він побував там, де вибухали воєнні конфлікти, — у В’єтнамі, а до того — як репортер-початківець — у Нагасакі відразу після капітуляції Японії. Саме звідти він надіслав репортаж, яким здобув собі ім’я.

Дізнавшись про все це, практикант хотів відразу ж летіти в Лондон, на Близький Схід і навіть у Японію, але начальство порадило йому спочатку вислухати людей, з якими Еммінгс стикався в Неаполі, тобто — з персоналом готелю, бо він подорожував сам. Ніхто не помітив у його поведінці чогось незвичного. Лише покоївка, яка прибирала номер після його від’їзду, пригадала, що в умивальнику й у ванні були сліди крові, а на підлозі валявся закривавлений бинт. Експертиза в Лондоні виявила у Еммінгса поріз на лівому зап’ясті. Свіжий струп на рані було заліплено пластирем. Виходило, що Еммінгс пробував відібрати собі життя ще в готелі, перерізавши вену, але потім перев’язав рану й поїхав в аеропорт. До цього Еммінгс поводився цілком нормально — приймав сірководневі ванни, бував на пляжі, катався по затоці узятим напрокат моторним човном.