Станіслав Лем - Катар

Досьє вже включало шість несподівано померлих з різних причин осіб (не рахуючи зниклого Брігга), і сліди неодмінно вели до бальнеологічного закладу. Таких закладів у Неаполі кілька, тож підняли і їхню документацію. Слідство розросталося мов лавина. Довелося дослідити двадцять шість випадків, бо таке, коли клієнт кидав процедури, махнувши рукою не невелику, виплачену наперед суму, траплялося досить часто. Але кожним із цих слідів треба було дійти до кінця, через це слідство просувалося помалу. Його припиняли лише тоді, коли вдавалося знайти пацієнта живим-здоровим.

В середині травня до Неаполя прилетів Герберт Гейне, американець німецького походження, сорокадев’ятирічний власник мережі аптек у Балтіморі. Хворіючи на астму, він роками лікувався по санаторіях, і один з лікарів порадив йому у зв’язку з ревматичними ускладненнями приймати сірководневі ванни. Ходив до невеличкої водолікарні неподалік від готелю на П’яцца Муніціпале, харчувався тільки в готельному ресторані, а на десятий день зчинив там бучу через буцімто огидні страви. Після скандалу він покинув готель і переїхав до Салерно, де зупинився в приморському пансіонаті. Пізно ввечері пішов купатися. Портьє намагався відрадити його, бо вже пізній час і море неспокійне, але той відповів, що не втопиться, бо йому суджено померти від поцілунку вампіра, але ще не скоро. Показав навіть місце на згині руки, куди буде поцілований. Портьє був тірольцем і відчув у гостеві свого земляка — німця. Тож за якусь хвилину вийшов на берег — і почув крик Гейне. Кинувся він рятувати, німця витягли, але через химерну поведінку — він покусав свого рятівника — “швидка допомога” забрала його в лікарню. Серед ночі він устав з ліжка, розбив вікно й уламком шибки перерізав собі вени. Чергова санітарка вчасно зняла тривогу, і його врятували. Однак ненадовго. Він підхопив двостороннє запалення легенів, тяжке, як у кожного астматика, і за три дні помер, не приходячи до пам’яті. Спробу самогубства слідство тоді приписало шокові — він мало не втопився. Це ж було й причиною запалення легенів. Через два місяці цим випадком зацікавився Інтерпол, бо юрисконсульт Гейне отримав його листа, написаного перед від’їздом з Неаполя, в якому той вимагав на випадок своєї смерті відразу сповістити поліцію, бо хтось чигає на його життя. Крім згадки, що цей “хтось” живе в тому ж готелі, в листі не було жодних конкретних фактів. У листі траплялися грубі германізми, хоча Гейне, проживши в Штатах двадцять років, знав англійську бездоганно. Ця обставина, так само, як і змінений характер письма, викликали у адвоката сумнів щодо автентичності листа, написаного в готелі, але, довідавшись про обставини смерті свого клієнта, він усе ж повідомив поліцію. Графологічна експертиза довела, що листа писав сам Гейне, але у великому поспіху і збудженні. Слідство й тут зайшло в безвихідь.

Наступна історія сталася теж із громадянином Сполучених Штатів, Яном Е. Свіфтом, англійцем за походженням, п’ятдесятидворічним власником великої меблевої фірми у Бостоні. Він прибув до Неаполя пароплавом у перші дні травня, заплатив за курс водних процедур у водолікарні “Адріатика” і через тиждень перестав з’являтися на лікування. Спочатку жив у дешевому готелі під Ліворно, звідти перебрався до першокласного “Ексельсіора” саме того дня, коли припинив процедури. Дані, здобуті в обох готелях, здавалося, стосувалися різних людей. Свіфт, якого знали в Ліворно, весь час сидів у номері над торговою кореспонденцією, купив талони на харчування, що було дешеве, а вечорами ходив у кіно.

Свіфт, яким його запам’ятали в “Ексельсіорі”, найняв машину з шофером і приватного детектива, з яким роз’їжджав по кабаре. Вимагав, щоб йому щоденно змінювали постіль, сам собі присилав у готель квіти, зачіпав на вулиці дівчат, запрошуючи їх на прогулянки й вечері, купував по магазинах усе що попало. Таким гульвісою він прожив якихось чотири дні. На п’ятий через адміністратора він передав детективові листа, якого той прочитав зі здивуванням, намагався додзвонитися до Свіфта, але Свіфт не піднімав трубки, хоча був у номері. Він не виходив увесь день, навіть на обід, замовив лише вечерю, та коли офіціант приніс її, в номері нікого не було. Свіфт розмовляв із ним з-за дверей ванної кімнати. Так само поводився він і в наступні дні, мовби не міг зносити самого вигляду офіціанта. Ці дивацтва виявились у той час, коли до “Ексельсіора” прибув давній знайомий і колишній Свіфтів спільник Гарольд Кан, що повертався до Штатів після тривалого перебування в Японії. Випадково дізнавшись, що Свіфт живе в цьому ж готелі, він пішов до нього, а за сорок вісім годин обидва відлетіли до Нью-Йорка реактивним лайнером “Пан Амерікен”.