Василий Бережной - Лабіринт [науково-фантастичні повісті та оповідання]

— Тепер ходімо, — підвівся Джеймс, — здачі я не буду чекати.

Насправді ж він відчув, що з тим фунтом щось не так, і вирішив якомога швидше забратися звідси: Звичайно, Кук-Соммерс не тікав, ні, ні, він респектабельний джентльмен, та й чого, власне… Просто треба поспішати на лекцію.

— Мені справді пощастило, Мізинчику, — виступить фізик!

Та коли безшумний ліфт швидко спустив їх униз — це був сьомий підвальний поверх — і вони побачили афішу, Джеймс зрадів ще дужче — тема лекції була сформульована так: «Дещо про слабку взаємодію»!

— Маєш подарунок на день народження, — все ще винувато посміхаючись, тихо сказала Една. — Але до початку лекції таки довгенько… Треба звірити час.

Виявилось, Еднин і Джеймсів хронометри відставали не менш як на три години. До початку лекції було більше години.

— Ми ще можемо навідатись… до того, нашого Лондона, — кинула благальний погляд Една.

— Е, ні, Мізинчику, я не хочу ризикувати. Таке, знаєш, може й не повторитися. А чого досягла фізика елементарних частинок — мені не просто цікаво, а необхідно знати. Ну, не насуплюйся, Мізинчику, в такий день… Нам страшенно пощастило!

— І що ви, фізики, бачите в тих елементарних… — зітхнула Една.

— Е, коли б ти знала. Як сказав наш професор, на них тримається все — і майбутнє, і минуле, вся світобудова. Без них не могли б існувати атоми та, зрештою, і ваші будівельні матеріали. Та й ми з тобою. Вловлюєш, Мізинчику?

— Я не заперечую тих частинок, нехай собі будуть…

— Не заперечуєш? Ти великодушна, Мізинчику. — Джеймс поплескав її по плечу. — Я просто зворушений, що ти не заперечуєш.

— Ану тебе, — махнула рукою дівчина.

— Ти казала, за вашим проектом, тут є всякі зали…

— Може, заглянемо у виставочний? Зажди, на якому ж він рівні?.. Ходімо швидше, здається, нас шукають… Не обертайся.

Една вхопила його під руку і повела до ліфта.

— Хто шукає? — тепер уже перейшов на шепіт Джеймс.

— Офіціантка і якийсь тип — сутулуватий, біла теніска, чорна краватка.

Вигук «Хелло!» вони почули, вскочивши до кабіни.

— І якого їм дідька треба? — обурився Джеймс. — Сутулуватий, кажеш?

— Еге. Може, мало заплатив…

— За отой мізерний ленч? Не може бути! А взагалі, не хотілося б встрявати… Ну та раз утекли… Хоча ми й не тікали. Трохи поспішили, кому яке діло? Чорти б його взяли, того типа.

— Чи не краще повернутись додому?

— Ні в якому разі! Треба хоч трішки познайомитися з майбутнім!

Една, щоб заплутати сліди, маніпулювала кнопками в кабіні, наче грала на роялі. То вони вискакували на дах, то, перейшовши до іншої шахти, шугала вниз. Тим часом вона пригадала, що Виставочний зал розташований поряд із театром. Спустилися туди. У вузькому приміщенні, що дугою огинало хол і театр, саме розташовував свої картини індійський художник — невисокий чоловік з блискучими очима і густо зарослим обличчям.

— У вас ще не відкрито? — із жалем спитала Една. — А ми так хотіли оглянути…

— О, прошу, будьте ласкаві, дивіться. — Художник посміхнувся, під чорними вусами забіліли зуби. — Це мої найновіші роботи.

Подякувавши за люб’язність, Една і Джеймс поволі рушили вздовж правої стіни, попід якою вже стояло з десяток картин. Усі вони відзначались темно-зеленим колоритом, причому з першого погляду важко було розгледіти, що там зображено.

— «Танцюючий Шіва»… — прошепотіла Една. — Але де він? Ти бачиш?

— Щось не дуже видно…

Художник, певне, почувши їхні репліки, гукнув:

— А ви не поспішайте, дивіться і побачите!

Справді, на темному тлі почав проступати образ багаторукого індійського бога, з кожною секундою все чіткіше і чіткіше.

— Зворухнувся… Бачиш? Бачиш? — зашепотіла Една. — Невже таки затанцює?

— Оригінально…

Кук-Соммерс відчув легенький доторк до ліктя, обернувся. Біля нього стояв сутулуватий чоловік у білій тенісці з чорною краваткою.

— Вибачте, сер…

Джеймс почервонів, побачивши в його руці фунт стерлінгів, той самий фунт, якого він дав за ленч. «От халепа! — подумав сердито. — В такому лабіринті і вистежив! Ще й зуби вишкірює…»

— В чім річ? — запитав стримано, але досить холодно.

Той знітився:

— Оцей грошовий знак… — підніс руку з фунтом мало не до обличчя спантеличеного Джеймса. — Він… ваш?

Відступати було нікуди, і Кук-Соммерс, поглянувши спочатку на Едну, а потім на той злощасний папірець, вимовив з гідністю:

— Так, я заплатив за ленч. Може, мало? То я зараз… — Він вийняв з бокової кишені гаманця.