Василий Бережной - Лабіринт [науково-фантастичні повісті та оповідання]

Тунель привів їх до широкого проспекту, і Тао зупинився, немов заворожений. Уздовж проспекту кількома рядами вишикувались густолисті дерева, а над ними синіло небо! Духмяний літній вітерець обвівав обличчя, звучала притишена музика. На тротуарах багато людей у яскравому легкому одязі. Одні поспішають, певне, у справах, інші — прогулюються. Не встиг юнак розпитати Єву про дерева і небо, як біля них із шурхотом зупинився довгий напівпорожній вагон. Власне, цей транспорт скорше нагадував човна, бо ні стін, ані даху не мав, лише невисокі борти і прозорий козирок попереду. Вони сіли в зручні м’які крісла, і човен рушив. Швидкість наростала, юнакові з Філії здалося, що вони відриваються від поверхні проспекту, і тільки тепер він помітив, що водія немає, оглянувся — може, позаду? — але й там не було. І ніякої кабіни чи пристрою для керування не помітив.

— Як він рухається? — спитав, прихилившись до Єви.

— Транспортна система Кріотауна — просто чудо, — сказала Єва. — Я точно й не знаю. Магнітні силові пасма…

Тим часом човен справді піднявся вгору, вони вже пливли вище дерев, прямуючи в безбережний голубий простір. Нараз у цьому небі вигулькнув інший проспект з численними фонтанами посередині, а вгорі з’явилося інше небо — по ньому пливли хмари.

— Поспішаймо, щоб нас дощ не застав. — Ступивши на тротуар, Єва поглянула вгору.

— І тут буває дощ? — здивувався Тао. — Навіщо?

— Кругообіг води. Це одна система: фонтани — небо. Але найважливіша функція, мабуть, психологічна.

— Тобто?

— Створюється ілюзія нормальних, природних умов життя.

Побіля фонтанів, попід їхніми шумливими струменями, що витворювали все нові й нові фігури, снували закохані пари. Взявшись за руки, вони мовчки дивилися на водяне гілля, що виблискувало у сонячному світлі.

— Агов, Єво! — почулося здалеку, і до них, махаючи рукою, протовпився високий рудоволосий хлопець. Побачивши, що Єва не сама, знітився, притлумив свою радість. — Повернулася?

— І не подумаю! — дівчина стріпнула волоссям.

— Але ж ти тут?

— Це ось інопланетянин хоче побачити… Рудоволосий зиркнув на Тао, ніяково осклабився:

— Ти, як завжди, з химерами…

Змахнувши на прощання рукою, він зник у багатобарвному людському потоці. Потім Єву кілька разів зупиняли знайомі жінки й дівчата і кожного разу вона відкараскувалась, мовляв, не має часу, треба поспішати. Повідомлення, що з нею прибулець, ніхто не сприймав серйозно, вважали, що це жарт.

— А куди ми поспішаємо? — спитав Тао, коли вони минули велику скульптурну групу, що наче пливла на тремтливих водяних пелюстках.

— Оглянути Кріотаун ти зможеш згодом… — заглянувши йому в вічі, сказала Єва. — На це потрібно не один день і не один місяць. А в нашій секції — великий Музей історії мегаполіса. Матимеш уявлення… А тоді вже…

— Так, Музей — сховище інформації. Шкода тільки, що звідси не можна зв’язатися з орбітою.

Різноманітні фасади, що тяглися ліворуч, оздоблені геометричними фігурами і навіть колонами давньогрецьких ордерів, змінилися білою стіною, яку в двох місцях прорізували щілини, схожі на вузькі довгасті листки, поставлені сторч. Як тільки зашумів дощ і перші крупні краплини вдарили їх по плечах, Єва вскочила до ближчої щілини, Тао за нею.

— От ми й прийшли! — Помітивши здивування свого супутника, додала: — Це вхід до музею.

Юнак обвів поглядом вестибюль. Гострокутна щілина звужувалась, тиснула, далі переходила в округлий тунель, покритий світло-сірою фарбою. Помітивши літери, карбовані із тьмяного золота, запитав, що вони означають.

— Музей Архітектури, — пояснила Єва. — Та й сама архітектура музею оригінальна. У величезній масі криги, виділеній для цієї мети, вирубано приміщення, що тягнуться, наче звивини людського мозку. Це велетенська модель обох півкуль…

Єва бачила, яким жадібним оком дивиться її Адам на експонати, що ілюстрували розвиток будівничого генія людини, і пояснювала написи, цифри. Але й квапила:

— Шлях від житла первісної людини до цього мегаполіса дуже довгий. Хоча тисячі років тут можна вмістити в десяток хвилин, все одно… Довжина музейних приміщень — кілька кілометрів, а ми як поснідали… Хоча можна й тут підживитися.

Проте філієць не хотів ні їсти, ні пити, доки не побував у всіх закутках цього дивовижного сховища Історії. А потім вони ще переглянули кілька стереофільмів (Єва пошкодувала, що не почали з цього). Перед очима зореплавця пройшов кількатисячолітній шлях розвитку земної архітектури. Печери, примітивні землянки (в деяких місцевостях — із мамонтових бивнів), городища… Минали століття, людина займала все більшу і більшу площу під житло. Камінь, залізобетон, асфальт лягали там, де шуміли сади, шелестіли пшениці. Поступово лінійна архітектура ставала вертикальною, просторовою, з’являлися нові рівні над поверхнею землі. Хоч як старалися архітектори уникати стереотипів, урізноманітнювати забудову, індустріальні методи, зумовлені демографічною повінню, диктували стиль. Міста поступово, але неухильно втрачали своє обличчя, житлові комплекси — чи то в Америці, чи, скажімо, в Африці були схожі між собою, як близнята. їх відрізняли тільки назви. Штамп, як і всяке масове виробництво, подолав творчу думку, архітектурне мистецтво. Ніхто вже й не згадував, що архітектура — то застигла музика… На сотні, а згодом на тисячі кілометрів розкинулись кам’яні пустелі з бетонних коробок. Неоковирні житлові структури тяглися в різні боки, як метастази. І не диво: за двадцять тисяч років кількість людей на Землі досягла 4 мільярдів, а далі населення планети за одне десятиліття зросло на мільярд, потім за п’ять років додався ще мільярд… Стабілізувався цей процес на рівні 9 мільярдів чоловік.