Василий Бережной - Лабіринт [науково-фантастичні повісті та оповідання]

— Вона? — Видиво обернулося до хлопця і вказало рукою на пагорб, що темнів попереду і чомусь похитувався.

Тао знизив плечима:

— Не схоже.

— Та придивися краще. — У Євиному голосі забриніли веселі нотки. — Я ж бачу он крила…

— Моя «Птиця» має інші контури.

— Біля неї мамонти — два чи три — не розберу.

— Мамонти? Що це?

— Ось підійдем — побачиш. їх таки троє, сімейка! Може, захотіли в космічну подорож?

Тао відчув острах, і не так за себе, як за свій літальний апарат. Велетенські тварини тісно обступили «Птицю», виглядав тільки овальний прозорий ніс та червона дюза в хвості. Якби не Єва, він би й не побачив.

— Що це за істоти?

— О, це дивовижні звірята, — сказала Єва, без страху наближаючись до мамонтів, — розумієш, вони вимерли ще в кам’яному віці.

— Мертві? — не без іронії вигукнув Тао. — Я бачу, ти бачиш, ми бачимо — ворухнулось вухо! Та вони її поламають!!

Нервовими рухами намацав у кишені захисного костюма, якого тримав на руці, видовжену призму генератора високочастотних хвиль.

— Зараз я… вони…

— Не смій! — скрикнула Єва, побачивши в його руці зброю. — Не для того їх повернули з небуття, щоб знищувати.

Єва попрямувала до ближчого кущика, виламала тоненьку лозину.

— Ось я їх прожену, не бійся!

Це було кумедне видовище — така маленька тендітна істота з лозинкою в руці і товстелезні чотириметрової висоти гіганти, які згромадилися навколо «Птиці». Вони, певне, спали, — довжелезні хоботи повисли до землі, вуха з нахилених голів звисали до кінчиків закручених угору пишних бивнів.

— Ану геть звідсіля! — Єва цьвохнула лозиною найбільшого мамонта по нозі, що скидалася на стовбур дерева. Це був, очевидно, вожак, і коли б він рушив, за ним пішла б і його сімейка. Проте батечко навіть не ворухнувся. Євиного поцьвохкування, мабуть, зовсім не відчував. — Та забирайтеся! — І знову хвись, хвись.

Олімпійський спокій цих істот, мабуть, переважував Євине терпіння. Вона бігала навколо них, шмагала своїм прутиком, галасувала, навіть згадала кам’яний вік, про який вони, мовляв, не знають, а тоді мамонти боялися людини, гинули в ловчих ямах під градом каміння і списів. Єва втомилася, а вони й не зворухнулися.

— Я один імпульс… — Тао знову підняв свого генератора.

— Ні, і не думай! Адам і Єва мирно жили з усією звіриною.

— Тоді я хочу в кабіну, кнопка — двигун…

— Запустиш двигуна? Це ідея. Зараз я відсуну хобота…

Хобот, згаданий Євою, належав самиці, і вона поклала його якраз на кружало люка. Тао підсадив дівчину на крило, вона спритно вилізла на фюзеляж і, похитуючись, пішла до люка.

— Може б, ви були ласкаві прибрати звідси свого елегантного носа? — Єва нахилилась і, взявшись обома руками за хобот, спробувала зіпхнути його набік.

Тао, звичайно, не спускав ока з меткої юної Матері, але й не змигнувся, як вона опинилась далеко в траві. Кинувся до неї, допоміг підвестися.

— Тут м’яко, я не забилася, — казала Єва, обтрушуючись. — Видно, мамонтисі не подобається, коли її беруть за носа. Аякже, велике цабе!

Сімейка стояла на місці, наче нічого й не трапилось, але мамонтиха тепер звісила свого хобота, і до люка можна було доступитися. Знову Тао допоміг Єві стати на крило, скочив сам і, взявши її за руку, пішов попереду. З обох боків вивищувались темні туші, і юнакові здавалось, що він потрапив у якісь суточки. Ось і люк. Дзенькнув замок, і металевий овал відсунувся, всередині спалахнуло світло. Тао підтримував Єву попідруки, поки вона спускалась униз, а за нею скочив і сам. Як тільки вони вмостилися в крісла, що стояли перед панеллю з приладами, люк із дзенькотом закрився, відділивши їх від місячної ночі. Тут сяяв осколок золотого сонячного дня. Але тишу краяло тривожне попискування радіосигналу.

— Кличуть, — сказав Тао, швидко маніпулюючи кнопками каналу зв’язку. — Я — «Птиця», я — «Птиця»! — заговорив гарячково, поспішливо, — екран ще тільки набрякав світлом.

Єву раптом охопило якесь дивне почуття. Тао, чи пак Адам, став їй такий близький — одна душа в двох тілах, за словами мудреця, — що вона не сприймала його як прибульця. Свій, рідний, та й годі. А ось ті, що з’являться на екрані, це — інопланетяни. Як вони поставляться до неї? Та що, власне, їй до цього? Це їхня…

І в цей мент відчула на собі пильний, вивчаючий погляд. З екрана дивилась жінка з суворими рисами гарного, трохи видовженого обличчя, дивилася, зсунувши брови над переніссям, стиснувши вуста. У виразі її обличчя не було ні ворожості, ні лагідності, лише зацікавлення. А чоловік з поріділим волоссям чомусь крутив головою, поглядаючи то на Старшу Матір, то на них з Тао.