Артур Кларк - Пісні далекої Землі

Зістрибувати вже було запізно. І так цей Маленький Лев вознісся до мовчазних зірок — голий та самотній.

Капітан Бей мав важливі проблеми й тому був радий доручити це іншому. До того ж, з роллю емісара тут ніхто не впорався б ліпше, ніж Лорен Лоренсон.

Він ніколи раніше не бачився з Леонідасами-старшими, й ця зустріч лякала його. Хоч Мірісса й запропонувала супроводжувати Лорена, він вирішив піти сам.

Талассіани шанобливо ставилися до своїх старих, намагаючись зробити все можливе для їхнього щастя та вигод. Лал та Нікрі Леонідаси мешкали в одному з невеличких селищ для пенсіонерів, які простяглися вздовж південного узбережжя острова. В їхньому розпорядженні був шестикімнатний котедж з усіма мислимими пристроями для полегшення праці, включаючи й робота для домашніх потреб, єдиного, якого Лорену довелось побачити на Південному острові. За земними мірками, як прикинув Лорен, старим було десь під сімдесят.

Привітавшися тихим голосом, вони посідали на веранді з видом на море, між тим як робот снував туди-сюди, приносячи прохолоджувальні напої та фрукти. Лорен примусив себе скуштувати їх, а тоді, зібравши всю свою мужність, взявся за найважче завдання у житті.

— Кумар… — ім’я застряло в його горлі, й він змушений був розпочати знову. — Кумар на кораблі. Я завдячую йому своїм життям: він ризикував своїм, рятуючи мене. Ви розумієте мої почуття: я зробив би для нього все…

Знову він мусив докласти зусиль, щоб опанувати себе. Тоді, намагаючись говорити якомога бадьоріше й науково — як головний корабельний медик Ньютон під час її брифінгу, — він почав знову:

— Його тіло майже не постраждало, бо декомпресія була повільною, замороження миттєвим. Але, звичайно, він перебуває у стані клінічної смерті — так само, як було зі мною пару тижнів тому…

Одначе наші ушкодження дуже різні. Моє… тіло… дістали раніше, ніж відбулися непоправні зміни в мозку, тому й моє оживлення було відносно простою справою.

Кумара же знайшли через кілька годин. Фізично його мозок неушкоджений — але жодних ознак мозкової діяльності не простежується.

Навіть і за цих обставин його оживлення в умовах надзвичайно розвинутої медичної технології є засадничо можливим. Згідно з нашими архівами — а вони містять усю земну історію медичної науки, — подібні зцілення вже бували, причому ймовірність успіху дорівнює шістдесяти відсоткам.

І це ставить нас перед дилемою, яку капітан Бей просив мене викласти вам відверто. Ми не маємо ні вміння, ані обладнання, аби виконати зараз таку операцію. Але, можливо, матимемо… через триста років…

Серед кількохсот фахівців-медиків, які перебувають у сплячці на борту корабля, є з десяток знавців мозку. Є й інженери, здатні зібрати й керувати роботою будь-якого необхідного обладнання як для хірургічних цілей, так і для систем життєзабезпечення. Все те, що колись мала в своєму розпорядженні Земля, знов матимемо й ми — як тільки досягнемо Сагана-2…

Він зробив паузу, щоб старі могли все це перетравити. Якраз цей неслушний момент обрав робот, щоб запропонувати свої послуги; Лорен його відігнав.

— Ми бажали б — ні, були б раді, бо це найменше, що можемо зробити, — забрати Кумара з собою. Хоч гарантувати цього ми не в стані, все ж колись він, може, знов оживе. Ми пропонуємо вам усе це продумати; часу ще вдосталь до того, як муситимете прийняти рішення.

Старе подружжя мовчки дивилося одне одному в очі, і протягом цієї затяжної миті Лорен вдивлявся в море. Яке ж воно спокійне й миролюбне! Він би й сам з радістю провів свої похилі літа тут, аби час від часу його відвідували діти й онуки…

Як і багато чого в Тарні, тут усе було майже поземному. Не видно було, скільки сягало око, — очевидно, завдяки спеціально розробленому планові — ніякої талассіанської рослинності: всі дерева здавались йому підсвідомо знайомими.

Проте чогось істотного тут бракувало; він усвідомив, що вже довгий час — по суті, з першого дня перебування на цій планеті — не міг знайти відповідь на цю загадку. І ось раптом, неначе цей момент горя сколихнув усі куточки його пам’яті, він зрозумів, чого саме йому тут не вистачало.

Не кружляли тут у небі чайки, не наповнювали повітря найсумнішими й найтривожнішими з усіх звуків Землі.

Лал Леонідас та його дружина ще не вимовили жодного слова, але якимось чином Лорен вже знав, що рішення вони прийняли.

— Ми високо цінимо вашу турботу, лейтенанте Лоренсон; просимо висловити нашу подяку капітанові Бею.