Артур Кларк - Пісні далекої Землі

— Теплоізоляція, — пояснив Кумар. — І вона справді виконана з золота — приблизно два атоми завтовшки. Без неї половина льоду знов розтанула б, іще не долетівши до щита.

З ізоляцією чи ні, але Каріна відчувала босими ногами пекучий холод, коли Кумар вивів її на заморожену брилу. Якийсь десяток кроків — і вони досягли її центра, а там побачили туго натягнуту стрічку, яка, дивно й не по-металічному виблискуючи, простяглася як не до зірок, то принаймні на тридцять тисяч кілометрів — до стаціонарної орбіти, де припаркований був зараз «Магеллан».

Вона закінчувалась у якомусь циліндричному барабані, всіяному різноманітними приладами та двигунами керування, призначеними явно діяти як рухомий і розумний захопний гак, що влучає точно в ціль після довгого спуску крізь атмосферу. Все це обладнання виглядало навдивовижу простим, навіть дещо наївним, — облудне враження, яке справляли досконалі вироби передової технології.

Каріна раптом затремтіла, але не від холоду під ногами, якого вже майже не помічала.

— А ти певен, що тут нам безпечно? — запитала вона стривожено.

— Авжеж. Вони завжди починають підйом рівно опівночі, секунда в секунду, — а до цього ще довгенько. Тут маємо чудове видовище, але не думаю, що так надовго затримаємось.

Тепер Кумар став навколішки й притулив вухо до тієї неймовірної стрічки, що з’єднувала корабель із планетою в одне ціле. Цікаво, збентежено подумала дівчина, чи розлетяться вони в різні боки, якщо стрічка раптом порветься?

— Послухай-но, — прошепотів він…

Вона не знала, чого сподіватися. Іноді, вже через роки, коли мала на те душевні сили, намагалася відтворити в пам’яті всю магію тієї миті. Але ніколи не була певна, що це їй вдалося.

Спочатку Каріні здалося, що ніби чує найнижчу ноту якоїсь гігантської арфи, чиї струни натягнуто між двома світами. Від цього звуку в неї мурашки побігли по хребту, а волосинки на потилиці заворушилися — то діяв рефлекс страху, закладений в інстинкт іще первісної людини, на яку чатувала небезпека в диких джунглях Землі.

Потім, трохи звикнувши до цього звуку, вона змогла розпізнати в ньому цілий спектр мінливих обертонів у вельми широкому діапазоні — аж до самих меж чутності й напевно далеко поза ці межі. Вони зливалися й накладалися, і їхнє звучання своєю несталістю в поєднанні з регулярною повторюваністю нагадувало морський прибій.

Чим далі вона слухала, тим більше відчувала, як це схоже на нескінченні удари хвиль об спустошений берег. їй здалося навіть, що вона чує, як космічне море накочується на береги всіх світів одночасно, — і цей звук, лунаючи крізь пронизливу порожнечу Всесвіту, вселяв жах своєю безглуздою марністю.

Аж ось вона розпізнала нові елементи в цій неймовірно складній симфонії. Почула гучні й протяжні звуки, породжувані начебто тим, що десь за тисячі кілометрів ці натягнуті струни перебирали чиїсь велетенські пальці. Метеорити? Ні, навряд. Може, якісь електричні розряди десь у буремній талассіанській іоносфері? І ще — чи то була чистісінька уява, породжена її власними неусвідомленими страхами? — їй здавалося, що час від часу чує то слабке скиглення злих духів, то примарні зойки всіх тих хворих та голодуючих діток, що загинули на Землі протягом Страхітливих Століть.

І настала мить, коли вже не під силу їй було витримувати це далі.

— Я боюся, Кумаре, — прошепотіла вона, торгаючи його за плече. — Ходімо звідси.

Але Кумар був іще весь там, серед зірок; з напів-розтуленим ротом він не відривав вуха від тієї резонуючої струни, загіпнотизований її вабливими солодкозвучними піснями. Він навіть не помітив, коли Каріна, сердита не менше, ніж перелякана, продріботіла через весь загорнутий фольгою лід, вставши на рідний ґрунт, від якого зразу потеплішало.

А не помітив, бо його вухо відчуло раптом щось нове — звуковий ряд, який наче вимагав його нагальної уваги. То звучала не інакше як гігантська струнна фанфара, якщо можливо таку собі уявити, і звучала вона здалеку й невимовно тужливо.

Та от цей звук став наближатися й гучнішати. Такого захоплюючого звуку Кумар не чув за все життя, і юнак завмер у благоговійному трепеті. Йому навіть здавалося, що стрічкою вниз до нього стрімливо мчить щось…

Він усвідомив правду секундою пізніше, коли першим поштовхом ударної хвилі його розпластало по золотій фользі, а крига за його спиною заворушилась. І тоді востаннє Кумар Леонідас окинув поглядом тендітну красу своєї сплячої планети й побачив перекошене від жаху, підведене догори обличчя дівчини, яка пам’ятатиме цю мить до останньої хвилини свого життя.